— Ти справді думала, що я дозволю тобі увійти в нашу сім’ю з порожніми руками й каламутним минулим?
— Чайна ложечка дзенькнула об край блюдця так різко, що Марія здригнулася. У просторій кухні Власенків усе було ідеальне: світлі фасади без жодної плямки, рушники складені рівними прямокутниками, на підвіконні — однакові горщики з білими орхідеями. Навіть запах був не домашній, а якийсь виставковий: лимонний засіб для підлоги, дорога кава, холодна чистота.
Марія сиділа за столом, стискаючи пальцями чашку, хоч чай давно вистиг. На безіменному пальці поблискувала тонка обручка — проста, без камінця. Павло купив її на першу зарплату після підвищення, довго перепрошував, що не може дозволити собі щось «як у людей», а вона тоді сміялася й притискала обручку до губ, ніби це була найдорожча річ у світі.
Тепер обручка здавалася їй надто помітною. Наче саме вона дратувала Олену Вікторівну найдужче.
— Мамо, досить, — Павло стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях. — Ми вже це обговорювали.
— Ні, Павле, — свекруха підняла долоню. — Це ти обговорював. А я слухала твої дитячі виправдання. «Вона хороша», «вона працює», «вона мене любить». Мене не цікавлять ці соплі. Мене цікавить, хто вона така.
Марія повільно поставила чашку. На дні тремтів тонкий кружечок заварки. Вона відчула, як до горла підкочується неприємний, знайомий із дитинства клубок — той самий, що з’являвся, коли вихователька в дитбудинку при всіх питала, хто розбив вазу, а винним наперед вважався той, у кого немає батьків, щоб прийти й заступитися.
— Я вам нічого не приховувала, — сказала Марія тихо. — Я виросла в дитячому будинку. Потім вчилася. Працювала. Більше мені нічого розповідати.
Олена Вікторівна всміхнулася, не дивлячись на неї. У неї була красива, доглянута усмішка жінки, звиклої перемагати не криком, а інтонацією.
— У сиріт завжди нічого розповідати. Поки не починаєш копати.
Павло різко відштовхнувся від підвіконня.
— Мамо!
— Що мама?
