Кіт почав несамовито кричати й кусати сплячу господиню за руки, не даючи їй спустити ноги з ліжка. Роздратована жінка хотіла вдарити його, але коли глянула на підлогу в місячному світлі, її пройняв холодний піт.
Паркетом біля ліжка повільно тягнулася тонка чорна смужка.
Спершу Марія подумала, що це пасок від її халата або шнур зарядки, який уночі впав зі столика. Вона ще не до кінця прокинулася: у вухах стояв котячий вереск, у пальцях пульсував біль від укусу, серце билося глухо, ніби хтось стукав кулаком зсередини грудної клітки. Але смужка здригнулася.
Потім підняла голову.
Марія перестала дихати.
Гадюка, темна, коротка, з тьмяним візерунком на спині, лежала між ліжком і капцями, які Марія завжди ставила носками до дверей. Змія була зовсім близько — там, куди за секунду опустилася б її боса ступня.
Кіт Мур, величезний сірий кіт із білою грудкою та рваним вухом, стояв на самому краю матраца, вигнувши спину дугою. Його очі палали зеленими скельцями. Він хрипко гарчав, так низько й моторошно, що Марії раптом стало соромно за свою злість: ще мить тому вона замахнулася на нього подушкою, готова прогнати, обізвати, відштовхнути.
— Господи… — видихнула вона, не впізнаючи власного голосу.
Змія знову ворухнулася.
Марія повільно підтягнула ноги під ковдру й намацала телефон. Рука тремтіла так сильно, що пальці ковзали по екрану. Вона натиснула виклик не туди, скинула, знову тицьнула, набрала чергову службу будинку, потім сусідку. Голос у слухавці був сонний, роздратований.
— Маріє Сергіївно? Що сталося?
— У мене… змія. У спальні. Не відчиняйте двері під’їзду. Викличте когось. Я… я не можу встати.
На тому кінці повисла пауза.
— Яка змія?
— Жива, — прошепотіла Марія й раптом відчула, як по спині побіг крижаний піт. — Вона жива.
Мур зірвався з місця й ударив лапою по підлозі поруч зі змією, не даючи їй повернути до ліжка. Та різко сіпнулася. Кіт відскочив, зашипів. Марія скрикнула, притиснула телефон до грудей і завмерла, боячись навіть кліпнути.
За десять хвилин у двері вже гупали.
— Машо! Відчиняй! — кричала сусідка Ганна Павлівна, пенсіонерка з першого поверху, колишня медсестра, жінка міцна, широка, вічно пахнуча валер’янкою й свіжоспеченими пиріжками. — Ти жива?
— Не можу відчинити! — крикнула Марія, відчуваючи, як зривається голос. — Вона біля ліжка!
Ззовні загриміли чоловічі голоси. Хтось вилаявся. Потім клацнув замок.
Марія раптом згадала, що ввечері сама замкнула двері на нижній замок, але верхній залишила відчиненим. Як вони зайшли? Ця думка майнула швидко, мов іскра, і тут же згасла в паніці. У коридорі загорілося світло. До спальні обережно зайшов Віктор, сусід із третього поверху, у спортивних штанях і майці, з довгою шваброю в руках. За ним — Ганна Павлівна з пластиковою коробкою з-під торта.
— Не підходьте! — прошипіла Марія.
Віктор зупинився…
