Ранок увірвався до квартири не м’яким дзвоном будильника, а важким металевим гуркотом: на кухні чавунна сковорода з брязкотом лягла на решітку плити. Аліна розплющила очі й одразу зрозуміла — Віра Павлівна вже зайняла кухню, як займала її щоранку, ніби це була не спільна квартира, а її особиста фортеця.
Аліна провела рукою по другій половині ліжка. Простирадло поруч було холодним. Роман знову збирався їхати — уже в третє за місяць «термінове» відрядження, без якого, за його словами, неодмінно зірвалися б переговори, угоди й увесь їхній ретельно вибудуваний достаток.
Він часто говорив про агентство, клієнтів, інвесторів, документи — вимовляв ці слова швидко, впевнено, майже як заклинання. Тільки в очі дружині при цьому дивитися перестав. Аліна відчувала це всім тілом: під ребрами, там, де зазвичай спокійно билося серце, давно оселилося в’язке, неприємне передчуття.
У цього передчуття був свій запах — чужі солодкаві парфуми. І свій колір — яскравий слід помади, який тиждень тому вона довго виводила з коміра його сорочки, аж поки пальці не почервоніли від води й мила. Аліна тугіше запахнула халат і вийшла зі спальні.
— Уже прокинулася, Алінко? — Віра Павлівна навіть не повернула голови, вправно підчіплюючи лопаткою край пишного омлету.
У голосі свекрухи розливалася липка турботливість, але плечі залишалися напруженими, ніби вона щомиті була готова до уколу.
— Щось ти бліда. Нездужаєш?
— Просто погано спала, — відповіла Аліна й увімкнула чайник, втупившись у тонкий струмінь води.
Вона намагалася не дивитися на сковороду. Учора ввечері Аліна сама запропонувала приготувати Романові його улюблений омлет із помідорами, але він кинув через плече: «У мами все одно смачніше». Здавалося б, дрібниця. Одне недбале слово. Але їхній шлюб давно складався з таких дрібних порізів, крізь які повільно витікала довіра.
На кухню влетів Мишко — сонний, скуйовджений, із гарячими після сну щоками. Три роки тому, коли лікарі остаточно сказали Аліні, що своїх дітей у неї не буде, вони з Романом забрали хлопчика з дитячого будинку. Тепер Мишкові було вісім.
Він з розгону ткнувся обличчям у широкий фартух Віри Павлівни й солодко позіхнув. Бабусю він обожнював, маму любив до нестями. А до батька підходив інакше — обережніше, повільніше, ніби наперед перевіряв, чи можна сьогодні наблизитися.
У дверному прорізі з’явився Роман. Свіжа сорочка сиділа на ньому бездоганно, волосся було вкладене з бездоганною акуратністю, від шкіри тягло дорогим лосьйоном після гоління з хвойною гіркуватістю. Він коротко поплескав Мишка по плечу — рух звичний, майже службовий, без справжнього тепла — і сів на чолі столу.
Сніданок минув під шум ранкових новин і негучний стукіт приборів. Аліна тримала чашку з кавою обома руками, обпікаючи долоні об порцеляну. У кишені халата лежав маленький гладенький кружечок із пластику.
Жучок.
Крихітний пристрій, по який вона вчора зайшла до тісного павільйону з електронікою й вийшла звідти з відчуттям, ніби переступила через власну гідність. Пальці самі знаходили холодний корпус і нервово погладжували його. Підслуховувати чоловіка було гидко. Але ще гидкіше було усміхатися за сімейним столом, коли брехня вже займала за ним окреме місце.
Роман відсунув порожню тарілку, промокнув губи серветкою й різко підвівся.
— Усе, я поїхав…
