Він застібав піджак уже на ходу. У передпокої дзенькнули ключі від машини. Роман нахилився до Мишка, швидко поцілував його в маківку.
— Поводься добре.
Він узявся за ручку дверей, але Аліна раптом ступила навперейми. Горло пересохло, однак голос вийшов рівним.
— Зачекай.
Роман роздратовано видихнув, але слухняно підвів підборіддя.
— Що ще?
— Краватка збилася.
Вона підійшла майже впритул. Від нього пахло чистою тканиною, дорогою шкірою автомобільного салону і чимось іще — невловним, чужим, закритим від неї. Уночі вона довго тренувалася на старій хустці, і тепер пальці зробили все швидко: ковзнули під щільний шовковий вузол, знайшли прихований шов, притиснули мініатюрну кліпсу.
Готово.
Аліна відступила, сховавши тремтячі руки в кишені.
— Так краще. Подзвони, коли дістанешся.
Роман сухо кивнув, ковзнув по ній порожнім поглядом і вийшов.
Клацнув замок.
Аліна пройшла до вітальні й притулилася чолом до холодного скла. За кілька хвилин у дворі блимнули фари, машина плавно виїхала з-під будинку й розчинилася в сірому ранковому потоці.
Пастка зачинилася.
Тепер залишалося чекати, поки правда не просочиться назовні й не отруїть цей день до кінця. Попереду були уроки, шкільне осіннє свято Мишка й невідомість, від якої в Аліни німіли пальці.
Осіннє свято в школі пахло гуашшю, вологим листям і теплою випічкою. Аліна йшла подвір’ям, машинально вдихаючи гостре прохолодне повітря. Під підборами хрустіли каштани, і кожен хрускіт віддавався у скронях тим самим запитанням: де він зараз? Що говорить? З ким?
Ззовні все було яскравим — жовте листя, дитячі костюми, паперові прикраси на вікнах. А всередині в Аліни розповзалася холодна сіра пляма чекання.
У шкільному фоє панував звичний керований безлад. Матері поправляли картонні корони на доньках, батьки ховалися за телефонами, діти носилися між дорослими, шарудячи костюмами. Над цією метушнею раптом з’явилася Ірина Степанівна, завуч, із великим бурштиновим кулоном на грудях.
— Слава богу, встигли. Ваш Мишко вже весь змучився.
Аліна всміхнулася черговою усмішкою, відчуваючи, як шкіру неприємно тягне на вилицях.
— Я б не пропустила.
Ірина Степанівна провела її до прочинених дверей актової зали. Там, серед маленького натовпу першачків, переминався Мишко. На ньому був величезний капелюх гриба, явно заважкий для його тонкої шиї. Побачивши Аліну, хлопчик засяяв так щиро, що в неї болісно стиснулося під ключицею.
Вона була тут. Вона дивилася на сина. Але думки все одно блукали десь по готелях, офісах і чужих голосах.
У залі пахло старим паркетом і нагрітим пилом від софітів. Із старих колонок заграв деренчливий марш. Діти водили хороводи, читали вірші, плуталися, сміялися, збивалися з рядків. Мишко стрибав сценою з картонним кошиком у руках, і його обличчя світилося такою беззастережною перемогою, ніби це був головний день його життя.
Аліна плескала, аж поки долоні не почали поколювати. І все одно раз у раз дивилася на темний екран телефона.
Він мовчав.
Свято розсипалося конфеті на підлозі актової зали, а потім звичайний шкільний день знову навалився розкладом, дзвінками й уроками. Шостий клас, де Аліна викладала історію, зазвичай зустрічав її гамором. Але сьогодні, коли вона увійшла до кабінету, її зустріла дивна глуха тиша.
Не рипіли стільці, не літали папірці, не чулося шепоту. Усі дивилися на третю парту біля вікна.
Аліна поклала журнал на стіл. Взяла крейду. Вона кришилася під пальцями, поки Аліна машинально писала дату на дошці.
За третьою партою сиділа Ніка Морозова. Худі плечі в шкільній блузці дрібно здригалися. Голова була опущена так низько, що світле волосся повністю закривало обличчя й торкалося зошита.
Аліна пройшла між рядами. Запах нових підручників змішувався з напруженням, яке ніби висіло під стелею.
— Ніко.
Вона присіла поруч із партою, не зважаючи на те, як натягнулася тканина спідниці.
Дівчинка підвела обличчя. На щоках блищали мокрі доріжки, ніс почервонів.
— Мені соромно, Аліно Вікторівно, — видихнула вона, стискаючи край зошита. — Я не зробила домашнє завдання.
Це прозвучало майже неправдоподібно. Ніка, гордість класу, дівчинка, яка знала дати краще за деяких дорослих, не зробила завдання.
— Домашнє зачекає, — тихо сказала Аліна. — Що сталося?…
