Ніка вдихнула, намагаючись стриматися, але сльози знову прорвалися.
— Тато… Він дуже хворий. Потрібна операція на хребті. Безплатно не виходить, а платно… — вона замотала головою. — Мама давно пішла. Я нічого не можу.
Слова сипалися з неї дрібною тремтливою крихтою.
Аліна повільно підвелася. Перед очима одразу постав Єгор Морозов — спокійний широкоплечий чоловік, який наприкінці літа приходив допомагати школі. Він лагодив меблі в кабінетах, хоча його ніхто не змушував. Просто мовчки брав інструменти й працював. Потім висаджував кущі у дворі, акуратно приминав землю великими долонями.
І ось тепер ця сильна людина після падіння виявилася прикутою до ліжка.
Аліна подивилася на притихлий клас. Діти чекали її реакції. Вони були як чистий папір: будь-яке доросле слово могло залишити на них слід.
Вона повернулася до столу, сперлася долонями об край.
— Історія, діти, — це не лише дати битв та імена правителів. Це ще й про те, як люди виживали разом. На самоті ніхто довго не тримається. Сьогодні одному з нас потрібна підтримка. Сміятися, шепотітися, робити вигляд, що це не стосується, — слабкість. Справжня сила в іншому.
На останній парті нерішуче піднялася рука. Павло, тихий замислений хлопчик, дивився серйозно.
— Аліно Вікторівно, а ми можемо допомогти Ніці з уроками? Ну… конспекти дати, завдання пояснити?
Ніка шморгнула носом і недовірливо подивилася на нього.
Аліна раптом відчула, як тугий вузол усередині трохи послабшав.
— Це дуже гарна думка, Павле. Допомога — не завжди гроші. Іноді це просто бути поруч і взяти на себе частину чужого тягаря.
Урок тривав. Вони розбирали параграф, записували дати, відповідали біля дошки. Але щось у класі змінилося. Крізь шкільну рутину проступило живе, справжнє, людяне.
Решту дня Аліна прожила ніби на автопілоті. Перевіряла зошити, заповнювала журнал, відповідала колегам, усміхалася, кивала. Але варто було їй лишитися самій, пальці самі тягнулися до телефона, де був установлений застосунок, пов’язаний із мікрофоном на Романовій краватці.
До вечора лишалося кілька годин, і чекання поступово перетворювалося на тортури. Від нього зводило м’язи, пересихало в роті, німіли пальці.
Квартира ввечері здавалася надто тихою. Мишко заснув майже одразу — шкільне свято вимотало його до щасливого забуття. Аліна сиділа на дивані в напівтемряві, підтягнувши коліна до грудей. Екран телефона кидав на її обличчя синювате мертве світло.
Палець завис над значком застосунку. Запис уже завантажився.
Натиснути означало самій відчинити двері туди, звідки вже не можна буде повернутися колишньою.
Вона торкнулася екрана.
Спочатку в навушниках зашурхотіла тканина. Потім почувся рівний гул двигуна й уривки легкої музики з автомобільної системи. Десять хвилин були заповнені порожнім дорожнім шумом. Потім клацнув динамік телефона, увімкненого на гучний зв’язок.
— Так, Вікусь.
Голос Романа. Оксамитовий, низький, із тією особливою хрипкуватістю, яку він колись залишав для Аліни. З нею він так не говорив уже давно.
— Ром, я така рада, що ти подзвонив, — відповів жіночий голос. Тягучий, низький, упевнений. — Зустріч пройшла ідеально. Я знайшла відповідний варіант.
У Аліни всередині важко перевернулося щось темне. Вона стиснула зуби й почала слухати кожен звук.
— Чудово. Проблеми будуть?
