— Ні. Батько і неповнолітня донька прописані в просторій квартирі майже в центрі. Ситуація в них складна, клієнти м’які. Замовник уже чекає, коли об’єкт звільниться.
Слова спершу не складалися в сенс. Яка квартира? Який батько? Яка донька? Але все потьмяніло перед тим, як Віка вимовила далі:
— Я дуже скучила. Вино в номері вже відкорковане. Закінчиш із паперами — приїжджай. Обговоримо проєкт. І не тільки проєкт. Тобі сподобається.
— Скоро буду.
У голосі Романа прозвучала сита передчутлива усмішка.
Потім — короткі гудки.
Аліна зняла навушники. Повітря в кімнаті стало важким, ніби його просочили мокрою ватою. Дихати довелося через зусилля, проштовхуючи вдихи крізь стиснуте горло.
Вона не закричала. Не розридалася. Усередині не було сцени, яку можна було б зіграти. Була тільки лиха заціпенілість, холодна й повзуча, що піднімалася від ступнів до потилиці.
Аліна встала. Рухи були механічними, ніби тіло їй більше не належало. Кухня. Чайник. Холодна металева ручка. Вода з крана. Клацання запальнички. Синє полум’я лизнуло дно.
Треба було зайняти руки. Треба було змусити голову думати хоч про щось інше, інакше ця порожнеча всередині зжере її живцем.
На столі лежала стосик учнівських зошитів. Острівець колишнього життя. Аліна ввімкнула настільну лампу, відгородившись від темряви маленьким колом жовтого світла. Взяла червону ручку.
Зошит Ніки Морозової виявився третім. Акуратний нахил, рівні літери, жодної помарки. Дівчинка писала так старанно, ніби від цього й справді залежало чиєсь життя.
Аліна довго дивилася на рядки, але бачила не реформи й дати, а худі плечі Ніки та її слова: «Ми не можемо оплатити операцію».
Вона висунула шухляду столу, дістала гаманець. У ньому лежала велика купюра — помітна частина грошей, що лишилися до зарплати. Пальці тремтіли, коли вона склала її навпіл і вклала під щільну обкладинку зошита.
Без записок. Без жалю, від якого стає тільки болючіше. Просто маленький прошарок між дитиною і жорстоким світом.
Спати Аліна лягла далеко за північ. Укрилася двома пледами, але зігрітися не змогла. Сон прийшов важкий, в’язкий, як каламутна болотяна вода.
У цьому сні не було ні Романа, ні Віки.
Був старий дачний будинок. Сирі сутінки. Запах вологої землі. Розрослий бузок біля дерев’яного паркану. Між кривими гілками стояла Віра Павлівна.
Вона не командувала, не повчала, не дивилася згори, як зазвичай. Вона спиралася плечем об штахетник, і її обличчя було перекошене страшною нерухомою асиметрією. Губи ворушилися без звуку, а в очах плескався такий первісний жах, що Аліна закричала уві сні.
Вона різко сіла на ліжку. За вікном тільки-но починало сіріти промозклим світанком. По спині стікав холодний піт, волосся прилипло до шиї. Серце калатало у вухах.
Аліна потягнулася до склянки води на тумбочці, але пальці звело судомою, і скло з глухим дзвоном покотилося по поверхні.
У кімнаті ніби стояв важкий металевий запах тривоги.
Одна думка билася в голові ясно й гостро: це був не просто сон. Їй треба їхати на дачу. Негайно.
Машина мчала порожньою дорогою, розрізаючи фарами ранковий туман. Аліна сиділа на задньому сидінні й втискалася в холодну штучну шкіру. За вікном сірою смугою миготіли голі дерева. У салоні пахло дешевим ванільним ароматизатором і старим тютюном.
Телефон ковзав у вологих долонях. Аліна раз у раз дивилася на час, ніби могла змусити хвилини рухатися швидше.
Хвіртка на дачі була прочинена. Іржава завіса протяжно заскрипіла, коли Аліна штовхнула її плечем. На вологій землі виднілися свіжі сліди. Хтось уночі виходив у сад.
Двері будинку теж були нещільно прикриті. Із щілини тягло холодом.
Усередині пахло пічним попелом, сушеними яблуками й чимось різким, лячним.
Віра Павлівна лежала на старому плюшевому дивані. Голова була неприродно закинута, сиві пасма розметалися по квітчастій оббивці. Ліва половина обличчя обвисла, перетворивши суворі риси на страшну чужу маску. Губи посиніли. Жінка важко, зі свистячим хрипом втягувала повітря, а пальці правої руки судомно дряпали плед.
— Віро Павлівно…
