Аліна впала навколішки просто на жорсткий килимок.
Свекруха спробувала щось сказати, але з горла вирвався тільки глухий булькаючий звук. У розширених очах стояла паніка спійманого звіра.
Аліна вихопила телефон. Пальці не слухалися, зісковзували з екрана.
— Потрібна швидка! Терміново! Схоже на інсульт! Дачне селище, будинок біля старого саду… Так, дихає! Будь ласка, швидше!
Очікування розтяглося у в’язку вічність. Аліна сиділа на підлозі й тримала здорову руку Віри Павлівни. Шкіра свекрухи була тонкою, холоднішала, схожою на пергамент.
Перед очима раптом сплив лікарняний коридор із далекого минулого. Запах ліків і кварцової лампи. Мама, яка згорала від тяжкого запалення, чиї пальці так само холонули в її долонях. Потім батько, закрита труна й безглузда аварія, після якої винуватець так і не зміг повернути їм нічого, крім порожнечі.
Смерть завжди приходила в їхню родину буденно. Без попередження. Просто вибивала землю з-під ніг.
— Я тут, чуєте? Тримайтеся, будь ласка, — шепотіла Аліна, гладячи загрубілу руку. — Тільки не відпускайте.
Вона не хотіла, щоб ця вперта, владна жінка стала ще одним привидом у її пам’яті.
Сирена розірвала дачну тишу. До будинку зайшли медики. Маленька вітальня відразу наповнилася клацанням замків на валізці, шарудінням манжети тонометра й короткими професійними командами.
— Веземо. Часу втрачати не можна, — сказав лікар, кремезний стомлений чоловік із темними колами під очима.
Аліна схопила пальто з гачка.
— Я з вами.
— Ні, — м’яко, але твердо зупинив її фельдшер. — Там зараз буде не до вас. Приїжджайте пізніше до лікарні, уточните через приймальне відділення. Ви молодець, що швидко викликали нас. Це дає їй шанс.
Двері машини зачинилися. Сині відблиски пробігли по стінах будинку, і за хвилину сирена розчинилася за поворотом.
Аліна залишилася сама на ґанку. Холодний вітер забирався під светр, але вона майже не відчувала його. Подивилася на телефон. Мишко, мабуть, уже прокинувся. Роман…
Роман був десь у чужому номері з чужою жінкою. І зараз це здавалося пласким, дрібним, майже пилюкою поруч зі справжньою межею між життям і смертю.
Вона набрала номер завуча.
— Ірино Степанівно, я сьогодні не прийду. У свекрухи тяжкий інсульт. Її забрали в реанімацію.
У слухавці залунали зітхання, співчутливі слова, тривожні запитання. Аліна слухала впіввуха й дивилася, як вітер жене подвір’ям сухий листок. Їй потрібна була дія. Будь-яка. Інакше безсилля розчавить її.
І тут у голові спливли худі плечі Ніки Морозової й фраза: «Не виходить безплатно».
Зворотна дорога до міста минула як у тумані. Аліна вийшла на околиці, вдихнувши суміш вологого асфальту й вихлопних газів. Двір будинку Морозових зустрів її облупленими лавками й скрипом старих гойдалок.
Вона підвела голову.
На балконі другого поверху, серед натягнутих мотузок, сидів в інвалідному візку чоловік. Широкі плечі під сірим пледом згорбилися. Він повільно перебирає пучки сухих трав і складав їх у картонну коробку.
Аліна зайшла до під’їзду. Запах сирості, старої фарби й смаженої цибулі вдарив у ніс. Вона піднялася на другий поверх і натиснула кнопку дзвінка, обтягнуту потрісканим матеріалом.
За дверима почувся скрип коліс по лінолеуму. Клацнув замок.
Єгор Морозов дивився на неї знизу вгору. Обличчя загострилося, під вилицями лягли тіні, але погляд залишався ясним і чіпким.
— Аліно Вікторівно? — здивувався він. Пальці міцно стиснули металеві ободи коліс. — З Нікою щось сталося?
— Ні, з Нікою все добре, — швидко сказала вона. — Я просто… вирішила зайти. Дізнатися, як ви.
Єгор гірко всміхнувся.
— Дякую за турботу. Заходьте, якщо не злякаєтеся наших умов.
Квартира була тісною, але ідеально чистою. При цьому в ній відчувалася порожнеча, ніби хтось нещодавно пішов і забрав із собою частину повітря. У передпокої не було жіночого взуття, забутих сумок, зайвих курток. Тільки пара стоптаних чоловічих капців біля стіни.
Єгор розвернув візок і кивком указав на кухню.
— Дружина пішла, — промовив він рівно, помітивши її погляд. — Сказала, що не може жити серед ліків і дивитися, як я згасаю.
Останнє слово він вимовив майже з усмішкою, але пальці на підлокітниках напружилися.
Аліна сіла на край табурета. Усередині піднялося гостре відчуття несправедливості. Ця людина ще недавно тягала мішки з цементом для шкільного ремонту, а тепер ніби виправдовувалася за те, що не може встати.
— Я можу допомогти, — сказала вона раніше, ніж устигла подумати. — Ніка говорила про операцію. Якщо потрібні гроші хоча б на перший час…
— Ні, — різко перебив Єгор.
Він подався вперед, спина під пледом натягнулася.
— Милостині не беру. Ми даємо собі раду.
Гордість стала між ними щільною стіною. Аліна прикусила губу, відчувши себе ніяково й безтактно.
Щоб згладити паузу, вона подивилася на балкон. На мотузках висіли тугі пучки сухих рослин. Кухнею плив терпкий гіркуватий запах, перебиваючи аптечну важкість.
— Це що?
