— спитала вона.
Погляд Єгора трохи пом’якшав.
— Ромашка. Звіробій. Там, із фіолетовим відтінком, валеріана.
Він виїхав до балконних дверей.
— Дід Матвій був травником. Мене в дитинстві дещо навчив. Тепер це моя віддушина. Сушу, здаю в аптеку або знайомим, хто трав’яними зборами займається. Невеликі гроші, але на просту їжу вистачає.
Він потягнувся до верхньої мотузки, щоб поправити зсунений пучок звіробою. Рука здригнулася, сухі стебла обсипалися на підлогу, розсипавшись жовтими крихтами по плитці.
Єгор тихо вилаявся крізь зуби й нахилився, ризикуючи випасти з візка.
— Зачекайте, я сама.
Аліна швидко присіла й почала збирати крихкі гілочки. Єгор потягнувся перехопити пучок, і їхні пальці випадково торкнулися. Його шкіра була сухою, гарячою, з жорсткими мозолями на подушечках.
На секунду Аліна завмерла, зустрівшись із ним поглядом. У цьому погляді було стільки втоми й самотності, що в неї стиснулося серце.
Вона обережно віддала йому трави.
— Знаєте що, Єгоре, — сказала вона м’яко, але твердо, як звикла говорити з найупертішими учнями. — Гордість — річ хороша. Але Ніка не повинна сама тягнути весь побут. Грошей ви не візьмете, я зрозуміла. Тоді дозвольте мені хоча б купити продукти. Це не подачка. Просто допомога від людини, у якої сьогодні дуже важкий день і якій потрібно зробити хоч щось корисне.
Він довго дивився на неї. На вилицях перекочувалися жовна. Потім Єгор ледь помітно кивнув.
— Дякую.
Магазин зустрів Аліну різким неоновим світлом і шумом: пищали каси, гриміли візки, з динаміків лилася нав’язлива реклама знижок. Після тихої квартири, що пахла травами й відчаєм, цей шум боляче бив по нервах.
Аліна котила візок і складала туди найнеобхідніше: молоко, крупу, курку, хліб, яйця. Думки перескакували з лікарняної палати Віри Павлівни на сухі гарячі руки Єгора, що перебирали звіробій.
Роман і його Віка тепер здавалися героями поганого дешевого роману. Біль від зради нікуди не зник, але втратив колишню владу. Він відступив перед бідами, які були справжніми, важкими, не вигаданими.
Біля полиці зі солодощами Аліна затрималася. Ніка була ще дитиною, яку життя надто рано загнало в дорослу тривогу. Вона взяла велику плитку молочного шоколаду з горіхами й кілька яскравих солодких батончиків. Маленька, майже смішна компенсація за вкрадену безтурботність.
— Картка магазину є? — монотонно спитала касирка.
Аліна полізла в гаманець, але телефон у кишені пальта завібрував. На екрані був незнайомий номер.
Вона завмерла біля касової стрічки.
— Алло?
— Аліно Вікторівно? — голос лунав глухо, з відлунням лікарняного коридору. — Це з реанімації.
Пакет із молоком вислизнув із її пальців і стукнувся об дно візка. Касирка невдоволено цокнула язиком, але Аліна навіть не повернулася.
— Так. Я слухаю.
— Вашу свекруху стабілізовано. Стан тяжкий, але є позитивна динаміка. Набряк вдалося зупинити. Сьогодні відвідувань не буде, телефонуйте завтра після ранкового обходу.
Гудки.
Аліна опустила телефон. У грудях, де останні години стояв крижаний клубок, раптом стало гаряче.
Вижила.
Уперта, владна Віра Павлівна не здалася.
Аліна різко вдихнула повітря, що пахло кавою, картоном і мокрими куртками, розплатилася й вийшла на вулицю з важкими пакетами. Вітер забрався під комір, але зараз він видався майже рятівним.
До будинку Морозових було йти хвилин десять. Аліна думала, як розкладе продукти в порожньому холодильнику, як заварить чай, що скаже Єгорові. Але щойно вона звернула у двір, усі думки обірвалися.
Біля під’їзду стояла службова машина. Поруч курили двоє чоловіків у формі, ліниво перемовляючись і спльовуючи на мокрий асфальт.
Аліна міцніше перехопила ручки пакетів. Пластик боляче врізався в долоні.
Крок. Ще крок.
Двері під’їзду були підперті цеглиною. На другому поверсі гули голоси. Аліна піднялася швидко, майже бігом, задихаючись чи то від ваги сумок, чи то від лихого передчуття.
Двері до квартири Єгора були розчинені навстіж. У тісному передпокої тупцювали двоє чоловіків у темних куртках. Один тримав теку, другий зазирав на кухню.
— Що тут відбувається? — спитала Аліна, зупинившись на порозі.
Голос здригнувся, але вона відразу випросталася, увімкнувши свою звичну вчительську суворість.
Чоловік із текою повільно обернувся. Погляд у нього був чіпкий і байдужий.
— А ви ким господареві будете? Родичка? Свідок?
