
Оксана всією душею ненавиділа Ірину. Ось уже два роки, як молода фельдшерка не давала спокою Андрію, її законному чоловікові.

Вона раз у раз намагалася потрапити йому на очі, заклично усміхалася при зустрічі та кидала млосні погляди. Звабниця Ірина зовсім не соромилася навіть присутності дружини Андрія, Оксани.
Скільки разів вона вже висловлювала своє обурення Ірині, жорстко вимагала, щоб та залишила її чоловіка в спокої. Але тридцятирічна красуня лише дзвінко сміялася у відповідь і запевняла Оксану, що Андрій їй зовсім не потрібен, адже він уже «старий», нещодавно сорок років розміняв.
Їй же хотілося когось молодшого, та при солідних грошах, і щоб кохав її до нестями. Оксана у відповідь лютувала, називала Ірину останньою дрянню та безсоромницею.
У відповідь Ірина парувала, що вона далеко не нещасна, адже навколо неї постійно в'ються чоловіки, а від Оксани вони тільки тікають. А потім з усмішкою додавала, щоб Оксана свого Андрія посадила вдома на ланцюг під замок, інакше вона відіб'є його дуже легко, просто заради забави.
Оксана червоніла від злості, кілька разів бігала до сільради, вимагаючи, щоб Ірину негайно виселили з їхнього села. Але дівчина була єдиним медиком, який погодився працювати в їхній глушині, тому адміністрація навіть не думала про її звільнення чи виселення.
Ірина справді була неймовірно вродливою жінкою, таких не те що в їхньому селі, а й у всій окрузі було не знайти. Багато чоловіків із сусідніх сіл буквально божеволіли від неї.
Неодружені навперебій пропонували руку і серце, а одружені просто проводжали поглядами, милуючись молодою красунею, і дехто був зовсім не проти гульнути від своїх дружин. Але, мабуть, ніхто так люто не ревнував свого чоловіка, як Оксана.
Андрій працював водієм на «швидкій» і часто возив Ірину до пацієнтів то в одне село, то в інше. Оксана просто місця собі не знаходила, коли чоловік повідомляв, що повернеться нескоро, бо Ірині треба об'їхати всі підзвітні їй амбулаторії та відвідати лежачих хворих.
Вона влаштовувала скандали, вимагаючи, щоб чоловік звільнився з цієї роботи і перестав ганьбити її перед людьми. Андрій же обурювався, що його дружина ревнує абсолютно без приводу і постійно бігає з'ясовувати стосунки до лікарки.
І з чого вона взагалі взяла, що він крутить роман із молоденькою лікаркою? Адже вони просто колеги і разом працюють, нічого більше.
Але Оксана була невблаганна, вона плакала злими, ображеними сльозами і твердила, що всі мужики — кобелі. Їх варто тільки пальцем поманити, так вони відразу побіжать наліво, забувши про все.
Вона постійно нагадувала, що у нього ростуть діти, і запитувала, як же йому не соромно буде дивитися їм в очі. Андрій по-різному реагував на нескінченні звинувачення дружини: то сердився і лаявся, то спокійно пояснював, що між ним та Іриною нічого немає.
Він клявся, що кохає тільки Оксану. Але з часом усе частіше, усвідомлюючи повну марність будь-яких пояснень, просто замикався в собі й відмовчувався.
Одного разу, після чергового довгого об'їзду хворих, Андрій звернувся до Ірини і попросив у неї вибачення за нестерпний характер своєї дружини і за її постійні безпідставні нападки. Він виправдовувався, що раніше вона такою не була, а зараз ніби розум втратила від ревнощів.
Ірина важко зітхнула і відповіла, що все розуміє. Адже Оксана просто дуже сильно кохає чоловіка і ні з ким не бажає його ділити.
І насправді, додала вона, це величезне щастя — мати можливість когось кохати так сильно. Андрій уважно подивився на Ірину і тихо запитав, чи кохала вона коли-небудь когось по-справжньому.
Ірина відповіла, що кохала, і різко відвернулася до вікна, приховуючи емоції. А потім попросила зупинити машину на узбіччі.
Коли Андрій виконав її прохання, вона вийшла з автомобіля, відійшла трохи вбік і присіла на повалене бурею дерево. Андрій заглушив мотор, підійшов і сів поруч.
Після хвилини важкого мовчання жінка почала свою сумну розповідь. Її кохану людину теж звали Андрієм.
Вони вчилися в одному класі, сиділи за однією партою, потім почали зустрічатися. Закінчили школу, зіграли веселе весілля, щосили готувалися до народження первістка.
Її Андрій працював у ДСНС (Державній службі з надзвичайних ситуацій). Того фатального дня Ірина була вдома, тільки повернулася з чергування; термін вагітності був ще зовсім маленький, і ніхто, крім чоловіка, не знав, що вона чекає на дитину.
Ірина чекала чоловіка з роботи, накривала на стіл, але він так і не прийшов. Того дня сталася страшна пожежа на великому промисловому об'єкті.
Її Андрій ціною власного життя врятував товарища, витягнувши його з вогню. Їй зателефонували з частини і повідомили страшну звістку, коли все вже закінчилося.
Щоками Ірини текли гіркі сльози. Вона ледь чутно промовила, що ніхто навіть уявити не може, що з нею тоді відбувалося: вона кудись рвалася, кричала, на щось сподівалася всупереч здоровому глузду.
Але все-таки зуміла вистояти і не зламатися остаточно. Вона твердо вирішила, що житиме далі заради їхнього майбутнього малюка.
А потім, прямо під час похорону, до неї підійшла незнайома дівчина з однорічною дитиною на руках і заявила, що це син Андрія. Ця дівчина працювала диспетчером у їхній пожежній частині.
Виявилося, що всі навколо знали про їхній таємний зв'язок. Усі, крім самої Ірини.
Прямо з цвинтаря її відвезли до лікарні з важким зривом. Дитину жінка втратила, організм не витримав стресу…
Тільки через кілька днів вона повернулася в порожній будинок, зібрала речі, взяла ключі від квартири і віднесла їх тій дівчині. Квартира належала Андрію, а отже, за справедливістю мала дістатися його єдиному спадкоємцю.
Після цього Ірина прийшла до начальства і попросила відправити її працювати куди-небудь подалі від міста і спогадів. Ось її і розподілили сюди, в це село.
Андрій, приголомшений почутим, запитав, чи пробачила вона своєму коханому за зраду? Замість відповіді дівчина з болем у голосі промовила, що дуже хотіла того малюка.
Тільки ось народити вона більше ніколи не зможе. Андрій обережно, підбираючи слова, сказав: можливо, варто спробувати почати все спочатку?
Адже вона ще така молода і вродлива, життя не закінчене! Ірина повернулася і глибоко поглянула в очі Андрію.
І раптом час для них ніби зупинився, весь навколишній світ зник, а дзвінку порожнечу наповнило гулке биття двох сердець в унісон. Потім Андрій ніжно шепотів її ім'я, несамовито цілуючи її обличчя та губи.
А вона, ніби не чуючи його ласкавих слів, тихо плакала і все повторювала: «Що ж ми накоїли…» Занадто довго Оксана переконувала чоловіка в тому, що він їй зраджує, буквально накликаючи біду.
І ось Андрій і справді зрадив дружині. Але, як не дивно, він не відчував при цьому ні краплі провини, ні найменших докорів сумління.
Той місяць, що вони продовжували таємно зустрічатися з Іриною, став для нього найщасливішим часом у житті, справжнім ковтком свіжого повітря. Вперше в житті Андрій відчув, що кохає по-справжньому.
Кохає всією душею, кожною клітинкою свого тіла, до тремтіння. Він ніколи не відчував нічого подібного по відношенню до Оксани.
Та й одружився він тоді тільки тому, що «треба було», вік підтискав, а родичі та друзі насідали з порадами про створення сім'ї. І в шлюбі жив, як і багато хто в селі, просто за інерцією та звичкою.
А з Іриною все було інакше. Все було по-справжньому, щиро, як пишуть у романах.
Він казав Ірині, що вона його перша і остання, єдина справжня любов за все життя. Казав, що завжди чекав тільки її одну.
Одного разу Ірина твердо сказала йому, що поїде. Все це треба якось розірвати, припинити, а у неї самої немає сил зробити цей крок, залишаючись поруч.
Андрій заперечив, сказавши, що знайде її де завгодно, хоть на краю світу, адже жити без неї він уже не зможе. Тоді немов хтось згори почув його слова і вирішив долю по-своєму…
Того ж вечора Андрій раптово помер від зупинки серця. Щойно Ірина почула цю новину, вона кинулася бігти до нього додому щосили, забувши про всі пристойності та плітки.
Вона завмерла на порозі, зупинена важким поглядом Оксани. Та з лютою ненавистю дивилася на дівчину і прошепотіла, що ненавидить її, проклинає і ніколи цього не пробачить.
Оксана кинула їй в обличчя, що це Ірина його вбила, довела до могили. Дівчина відсахнулася, немов від фізичного удару.
А потім повільними, непевними кроками побрела до себе додому. У день похорону Ірина стояла осторонь, не наважуючись підійти ближче до труни, щоб попрощатися з коханим.
У її краденого кохання на це не було офіційного права. Коли сумна церемонія вже була закінчена, до дівчини підійшла Оксана і голосно, щоб чули сусіди, сказала, що Ірина скоро помре.
Адже вона потайки поклала фотографію дівчини в труну до Андрія. Нехай забирає її з собою на той світ!
Він же не міг без неї жити, ось і вона без нього тепер не жилець. Ірина смертельно зблідла і прошепотіла запитання: навіщо Оксана це зробила?
Жінка лише зашипіла, що ненавидить розлучницю. А потім гордо підняла голову і пішла геть із цвинтаря.
Минуло кілька днів. За цей час Ірина передала всі справи новому фельдшеру, якого прислали з району на її місце.
Вона вже давно просила про це керівництво, і ось тільки тепер, після трагедії, її прохання задовольнили. Зібравши небагаті речі, Ірина вирішила обов'язково піти на цвинтар, щоб напоследок попрощатися з Андрієм.
Але зробити це хотіла так, щоб її ніхто не бачив і не засуджував. Ірина спеціально прокинулася дуже рано, затемна, щоб прийти до могили на світанку.
Вранці у неї був автобус у місто, і іншого часу на прощання просто не залишалося. Село ще міцно спало, оповите ранковим туманом.
Ірина повільно йшла вулицею і тільки біля будинку Андрія мивоволі сповільнила крок. Вона побачила густий дим, який струменів з одного вікна.
Нічого не розуміючи, вона підбігла до дверей і почала гатити в них кулаками. Але ніхто не відгукувався.
Ірина рвонула до сусідів, люто стукаючи в хвіртку і кричачи про допомогу. А потім знову побігла до будинку Андрія.
Їдкий дим застеляв вже всі вікна, і Ірина зрозуміла, що зволікати не можна ні секунди. Дівчина схопила важкий табурет, що стояв у дворі, розбила вікно і забралася всередину будинку.
Серед вогню і щільного диму вона металися по кімнатах, задихаючись, намагаючись відшукати Оксану та її дітей. Спочатку вона знайшла доньку Андрія і на руках винесла її з палаючого будинку на свіже повітря, потім відразу ж повернулася в пекло за сином.
Обидві дитини були непритомні, надихавшись чадним газом. До будинку вже збігалися люди.
Хтось вмикав водяний насос, хтось тягнув поливальний шланг. Двоє чоловіків кинулися в будинок, намагаючись врятувати господарку.
Оксани вони так і не знайшли; виявилося, що цієї фатальної ночі її не було вдома. Вона працювала в місцевій пекарні і ввечері, вклавши дітей спати, пішла в нічну зміну.
Діти міцно спали, коли в старому будинку замкнула стара проводка. І якби не Ірина, вони б загинули страшною смертю.
Насилу тримаючись на ногах від браку кисню, Ірина схилилася спочатку над однією дитиною, потім над другою, роблячи штучне дихання і приводячи їх до тями. І тільки коли діти розплющили очі й закашлялися, Ірина впала на траву непритомна.
Молода жінка опритомніла вже в районній лікарні. І першою, кого вона побачила біля свого ліжка, була Оксана.
Жінка з кам'яним обличчям сказала, що прийшла подякувати Ірині за порятунок дітей. І хоча вона ніколи не зможе пробачити зраду Андрія, про те, що Ірина витягла її дітей з вогню, вона не забуде ніколи.
Оксана повідомила, що разом із дітьми їде із села назавжди. Їхній будинок згорів дотла, жити їм тут більше ніде.
Тому вона поїде до своєї матері, на свою малу батьківщину в іншу область. Додала, що нітрохи не шкодує про те, що згорів будинок, адже це був будинок Андрія, а не її.
Але найбільше Оксану радувало інше — краса Ірини теж згоріла в тому вогні, адже у дівчини все обличчя було щільно забинтоване. Тепер вона стане потворною, і жоден чоловік більше на неї не подивиться.
Оксана жорстко промовила, що поклала фото Ірини в труну покійного чоловіка, сподіваючись, що суперниця просто помре. Але так вийшло навіть краще — жити з каліцтвом страшніше за смерть.
Оксана ще якийсь час постояла, чекаючи відповіді чи сліз. Але Ірина мовчала.
Оксана побажала Ірині залишатися нещасною і вийшла з палати. Коли медсестра увійшла в палату до Ірини, дівчина лежала нерухомо, удаючи, що спить.
Але з-під вій у неї безперервно текли сльози. Медсестра почала заспокоювати пацієнтку, поправляючи ковдру.
Вона ласкаво казала, що їй треба бути сильною і берегти нерви. Заради малюка, якого вона носить під серцем.
Почувши ці слова, Ірина різко сіла на ліжку, забувши про біль. Вона не могла повірити своїм вухам.
Перепитала у медсестри тремтячим голосом, чи не почулося їй. Жінка з доброю усмішкою підтвердила, що так, це чиста правда — Ірина скоро стане мамою.
І заради здоров'я малюка вона зобов'язана бути сильною. А за обличчя своє нехай особливо не переживає, нічого там критично страшного немає — залишиться тільки один шрам на скроні, та й той з часом посвітлішає і стане майже непомітним під волоссям.
А ще Ірину представили до державної нагороди за відвагу на пожежі і хочуть перевести на престижну роботу в елітну клініку в Києві. Ірина, витерши сльози, твердо сказала, що нікуди не поїде.
Вона залишиться тут, купить невеличкий будиночок і буде ростити свого малюка на рідній землі. Тим більше, що його батько завжди буде поруч, тут, неподалік.
Адже одна жінка сама подбала про те, щоб вони ніколи не розлучалися, поклавши її фото до нього… Минуло кілька років.
Ірина та її маленький син прийшли на могилу Андрія. Хлопчик був як дві краплі води схожий на свого батька.
І ні в кого в селе не виникало запитань про те, чий він син. Дівчину ніхто не засуджував за минуле.
Навпаки, кожен, хто зустрічав їх на своєму шляху, замислювався про те, яким дивовижним і дивним буває життя. Можна прожити з людиною пліч-о-пліч багато років, ділити побут.
А потім раптом зрозуміти, що жорстоко помилився у своєму виборі і не треба було даремно витрачати на нього свій дорогоцінний час. Але буває і по-іншому.


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.