Олеся потім не раз намагалася відновити ті хвилини по секундах.
І щоразу ловила себе на одному й тому самому: їй здавалося, що вона відвернулася від доньки зовсім ненадовго.
Насправді вона й не відходила далеко. Кухонні двері залишалися розчиненими, з мийки глухо шуміла вода, мокрі тарілки стояли на стільниці.
А на подвір’ї, в траві, сиділа однорічна Соломія.
Дівчинка зосереджено перекладала свої іграшки з місця на місце, щось белькотіла своєю дитячою мовою й іноді сміялася сама до себе.
Неподалік від неї тримався Вихор — великий дорослий доберман, якого до дому привезли лише кілька днів тому.
Олеся ще не встигла звикнути ані до його розмірених важких кроків, ані до насторожених очей, у яких ніби постійно жила пам’ять про пережите.
Вона помічала, як пес обирає місце не випадково: лягає так, щоб бачити подвір’я, двері й будь-який рух у домі.
У цьому було щось охоронне, майже вартове, але не зле…
