На третю добу після пологів Галина Петрівна увійшла до палати так, ніби прийшла не до новонародженої онуки, а на сувору перевірку якості. Вона довго розглядала дитину, мружилася, повертала голову то в один бік, то в інший, а потім промовила сухо й виразно:
— Ця дівчинка не з нашої крові.
Повітря в палаті ніби відразу стало густим. Роман, який стояв біля вікна, не знайшов жодного слова. Він лише розгублено подивився на матір, потім на дружину, потім знову на крихітний згорток у руках бабусі.
Оксана лежала на високому лікарняному ліжку, змучена, з пересохлими губами, з важкістю в тілі й тупим болем там, де ще зовсім недавно завершувалися чотирнадцять годин пологів. Але замість того щоб заплакати чи закричати, вона ледь помітно усміхнулася.
Ця усмішка виявилася для родини Гнатюків куди страшнішою за будь-яку істерику.
І саме в цю мить у дверях з’явився лікуючий лікар. У руках у нього були роздруковані аркуші, на обличчі — вираз людини, яка почула достатньо, щоб більше не ховатися за ввічливістю.
— До речі, надійшли результати аналізів, — сказав він, переводячи погляд із Галини Петрівни на інших. — Думаю, всім присутнім буде корисно з ними ознайомитися…
