За багато років до цієї палати юна Галина сиділа за святковим столом у домі Гнатюків і вперше розуміла, що в чужу родину інколи приймають не як людину, а як тимчасово допущену сторонню. Стіл ломився від страв, родичі галасували, хтось сміявся надто голосно, хтось ляскав нареченого по плечу, а мати Мирона, піднявши келих, повільно обвела гостей тріумфальним поглядом.
— Галочко, — сказала вона майже лагідно, але так, що в нареченої похололи пальці. — Ти тепер носиш прізвище Гнатюк. Це, мила, не просто запис у документі. Ти ввійшла в дім, де ім’я берегли поколіннями. Тож не забувай, звідки прийшла, і щохвилини пам’ятай, яку тобі виявили довіру.
Рідня звично розсміялася. Не зло, не голосно — саме так, як сміються люди, яким багато років поспіль дозволяли сміятися з чужої незручності. Мирон під столом стиснув руку молодої дружини й нахилився до її вуха.
— Не слухай, — прошепотів він. — Моя мати колись батькові майже те саме казала. У нас тут родинну спадщину разом із сервізом передають.
Галина усміхнулася, бо на весіллі не годиться плакати. Але цей сміх, ці погляди, цей келих, піднятий над її головою, вона запам’ятала назавжди.
Відтоді вона почала ліпити з себе нову жінку. Вивчала родинні зв’язки, запам’ятовувала дні народження далеких тіток, розглядала старі фотографії, аж поки обличчя на них не ставали майже рідними. Особливе місце в її уяві займав важкий перстень із зеленим каменем. Його передавали старшій жінці роду, тій самій, яку вважали справжньою берегинею сім’ї. Коли Галина овдовіла, перстень нарешті опинився в неї, і вона вдягла його не як прикрасу, а як знак перемоги.
Її колись поставили на місце чужої. Вона витратила десятиліття, щоб довести, що стала своєю. А потім, сама того не помічаючи, приготувалася повторити з іншою жінкою все, що колись зробили з нею…
