— Забирайся.
Марія сказала це так тихо, що в кухні було чути, як у старому холодильнику клацнуло реле і за стіною в сусідів коротко зойкнула дитина. Вона стояла босоніж на холодному лінолеумі, у розтягнутій сірій кофті Андрія, яку вдягла вранці машинально, бо в домі все ще пахло ним: м’ятною зубною пастою, деревною стружкою з його майстерні й трохи — бензином, що в’ївся в рукави курток.
На порозі, зігнувшись під вагою темного туристичного рюкзака, стояв Павло Мороз. Високий, зарослий, з червоними очима й розбитою кісточкою на правій руці. Вони з Андрієм називали одне одного побратимами ще з дитинства — після того як у чотирнадцять років разом витягли із занедбаного кар’єру цуценя й поклялися “бути братами, навіть якщо дорослі розійдуться по різних кутках”. Відтоді так і повелося: Андрій був спокійніший, Павло — різкіший, Андрій умів домовлятися, Павло вмів іти напролом. Марія ніколи особливо не любила цього слова — побратим. У ньому їй чулося щось хлоп’яче, гучне, не про життя, у якому треба платити іпотеку, записувати дитину до лікаря й прати шкарпетки.
Тепер Андрій лежав на міському цвинтарі під свіжою важкою землею, а Павло стояв біля її дверей з його рюкзаком.
— Машо, — хрипко сказав він. — Я не міг раніше. Там… розслідування, склад, речі тільки сьогодні віддали.
— Забирайся, — повторила вона.
П’ятирічна Ліза визирнула з кімнати, притискаючи до грудей плюшевого зайця без одного ока. Після похорону вона майже не розмовляла. Тільки ходила за Марією по квартирі, як тінь, і здригалася від кожного дзвінка телефону.
— Мамо? — прошепотіла дівчинка.
Марія різко обернулася.
— У кімнату.
Ліза зникла, але дверей не зачинила — залишила щілину.
Павло переступив з ноги на ногу.
— Я знаю, ти не хочеш мене бачити.
Марія всміхнулася. Губи в неї потріскалися від постійного плачу, і усмішка вийшла перекошеною.
— Знаєш? Добре, що ти хоч щось знаєш.
Він опустив очі.
— Я не був за кермом.
— Зате був поруч.
— Мене там не було, Машо.
Вона ступила до нього так швидко, що Павло відсахнувся й ударився плечем об одвірок.
— Не було? — прошипіла вона. — А хто подзвонив йому того вечора? Хто сказав: “Терміново приїжджай, Андрюхо, одна розмова”? Хто витяг його з дому, коли в Лізи була температура? Хто потім зник на дві доби, поки я бігала по моргах, лікарнях і відділках?
Павло стиснув ремінь рюкзака.
— Я не зникав. Мене допитували. Телефон забрали.
— Не бреши.
— Машо…
— Не смій говорити зі мною так, ніби ти мені рідний.
Він ніби осів. Рюкзак зісковзнув із плеча, глухо вдарився об підлогу в передпокої. Від удару квартирою прокотився важкий звук, ніби всередині лежала цеглина.
Марія подивилася на цю річ, як на живу. Чорна тканина, потерті лямки, на бічній кишені — маленька пляма засохлої глини. Андрій тягав цей рюкзак усюди: у майстерню, на ринок по деталі, на дачу до матері, у поїздки з Лізою до озера. Марія впізнала жовтий пластиковий карабін, який сама причепила минулого літа, щоб він не губив ключі.
Горло стиснуло так, що вона на мить перестала дихати.
— Забери, — сказала вона.
— Це його речі.
— Мені не потрібні його речі від тебе.
Павло нахилився, ніби хотів підняти рюкзак, але завмер.
— Там документи, телефон, гаманець. І ще… — Він ковтнув. — Машо, Андрій останніми тижнями щось приховував. Я думаю, це пов’язано з майстернею і з Віктором.
При імені Віктора в Марії в животі холодно провалилося. Віктор Коваленко був старшим братом Андрія. Усміхнений, охайний, завжди в дорогому пальті, завжди з правильними словами. На похороні він тримав Марію під лікоть, говорив сусідам, що “родину не покине”, а ввечері, коли гості розійшлися, поклав перед нею теку.
“Машо, не будемо тягнути. Майстерня вся в боргах. Андрюха підписав зобов’язання. Квартира теж під питанням, бо він виступав поручителем. Я поки можу домовитися, але мені потрібна довіреність”.
Вона тоді сиділа на кухні, не розуміючи половини слів. У вухах стукало одне: Андрія немає. Немає. Немає. А Віктор плавно пересував перед нею аркуші, показував підписи й казав: “Так буде краще для Лізи”.
— Не вимовляй його імені, — сказала Марія Павлові.
— Чому?
