Оксана Данилівна пішла з роботи раніше, ніж зазвичай, не тому, що нарешті пожаліла себе, а тому, що тіло перестало слухатися. До полудня вона ще сиділа в аптечному пункті над накладними, відповідала на дзвінки постачальників, підписувала папери й уперто вдавала, що слабкість — дрібниця, яку можна перетерпіти. Але літери розпливалися, ручка вислизала з пальців, а у скронях гупав тупий біль.
Дарина, адміністраторка, мовчки забрала в неї теку й поклала на край столу.
— Оксано Данилівно, додому. Ми не вперше лишаємося без вас.
— Я хоча б телефон не вимикатиму, — спробувала заперечити Оксана.
— Ви зараз і телефон упустите. Їдьте, поки не стало гірше.
Сперечатися вже не було сил. Таксі довезло її швидко. У під’їзді пахло мокрою штукатуркою, пилом і чиїмось обідом. Оксана піднімалася повільно, тримаючись за поруччя, ніби після довгої дороги, а не після звичайного робочого ранку. Вдома вона машинально поставила взуття до шафи, повісила пальто, сховала сумку в гардеробну, щоб документи не валялися на видноті. До спальні йти не хотілося. Там із ранку лишився важкий дух ліків, зачиненого вікна й тривожної ночі.
Вона дістала з комода тонкий плед, опустилася на диван у вітальні й навіть не потяглася до пульта. Чорний екран телевізора відбивав сіре вікно й її бліде обличчя. Оксана вкрилася майже до підборіддя й провалилася в сон так різко, ніби всередині неї згасло світло.
Прокинулася вона не від дзвінка і не від голосу. За вхідними дверима обережно, майже безшумно, ворухнувся ключ.
Спершу їй здалося, що звук прийшов зі сну. Але метал знову провернувся в замку. Оксана розплющила очі й кілька секунд не могла зрозуміти, де вона: стеля вітальні, край пледа, холодна щока, притиснута до подушки дивана. У квартирі ніхто не мав з’явитися. Богдан був у відрядженні. Учора він збирав дорожню сумку, складав сорочки рівними стосами, цілував її в скроню й просив не геройствувати, якщо температура підніметься.
Вранці він написав, що дістався, день буде щільний і він зателефонує після зустрічі. Вона прочитала це повідомлення біля аптечного пункту, коли вже розуміла, що звичайна розмова з постачальником забирає останні сили. Тепер людина, яка мала бути далеко, відчиняла її двері своїм ключем.
Ланцюжок вона не накинула. Думка про це спалахнула запізно, гостро й цілком марно. Оксана сповзла з дивана, коліна відразу стали ватяними, босі ступні торкнулися килима. Вона встигла опуститися за високу спинку й затиснула рот долонею. З цього місця було видно шматок коридору, край передпокою й прочинені двері спальні.
До квартири увійшов Богдан. Він не сказав звичного «я вдома», не покликав її, не клацнув вимикачем. На ньому була та сама дорожня куртка, в якій він учора поїхав. Він зняв черевики, поставив їх акуратно, носками до дверей, і завмер, дослухаючись.
Оксана не дихала. Їй здавалося, що навіть гул крові у вухах може видати її присутність…
