Полуденна спека лежала на головній міській вулиці, мов розпечена скляна кришка. Камінь під ногами пашів жаром, вітрини дорогих магазинів сліпили перехожих рівним блиском, а біля самої стіни, там, де людський потік розпадався на байдужі тіні, сидів Марко. Йому було двадцять вісім, але втомлене обличчя із запалими щоками й скуйовджене волосся робили його старшим. Куртка давно втратила форму, сорочка розлізлася біля коміра, штани були в плямах і пилюці.
Колись його очі напевно могли здаватися світлими й живими, але тепер у них лишилася тільки каламутна настороженість людини, яка надто довго чекала удару. Під тонкою тканиною сорочки вгадувалися ребра. Він дивився на швидкі кроки, паперові стаканчики, пакети з їжею, на людей, упевнених у своєму праві йти далі, і почувався не частиною вулиці, а чимось випадково забутим біля фасаду.
Іноді хтось сповільнювався поруч, але не для того, щоб допомогти. Люди поправляли сумки, переступали через витягнуті ноги, відводили обличчя, ніби саме визнання його присутності могло зіпсувати їм день. Марко давно навчився розрізняти ці погляди: одні були наляканими, інші роздратованими, треті порожніми. Найважчими були порожні — у них він зникав остаточно.
Голод уже не був звичайним болем. Він жив усередині окремою істотою, стискав шлунок, піднімався до горла сухою нудотою, змушував думати тільки про шматок хліба. Марко не їв понад дві доби. Іноді він шепотів собі, що протримається ще трохи, але ці слова здавалися тонкою ниткою, натягнутою над прірвою. Він і сам чув у них брехню.
Найбільше мучило не бурчання в животі, а те, як швидко зникала здатність думати про щось, крім їжі. Думки ставали короткими, мов обірвані кроки: встати, дійти, знайти, проковтнути. І щоразу, коли повз проходила людина з пакетом із кафе, Марко ловив себе на принизливому бажанні простягнути руку не по гроші навіть, а просто по запах тепла.
У провулку стояли сміттєві контейнери. Кілька разів Марко ловив себе на тому, що дивиться туди надто довго. Усередині могли бути рештки булок, недоїдена картопля, викинута упаковка з чимось їстівним. Він відвертався, ніби від спокуси, соромної й рятівної водночас. Гордість у людини без дому має безглуздий вигляд, але саме вона іноді стримує її від останнього падіння.
З рогу тягнуло запахом гарячих сосисок і свіжого хліба. Продавець спритно вкладав м’ясо в м’які булки, поливав соусом, брав гроші, усміхався покупцям. Аромат бив по Маркові сильніше за холод, сильніше за нічний страх. Він стиснув зуби, щоб не застогнати від порожнечі в животі. Можна було б піти до притулку, подумав він. Але спогад про останній раз одразу потягнув за собою липкий жах. Тільки не туди. Тоді…
