— Закрийте рота й вийдіть звідси. Негайно.
Голос Марини Гончар продзвенів так різко, що музика в банкетній залі наче захлинулася. Перед сотнями гостей молода жінка в дорогій сукні вдарила свекруху по обличчю. Ляпас розлетівся під стелею. Білий конверт, який Ольга Степанівна Коваленко готувала цілий місяць, вислизнув із її пальців і впав на мармур. Великі купюри розсипалися біля ніг людей, що сміялися.
— На мене дивляться колеги з клініки, — прошипіла Марина, нахиляючись до літньої жінки. — Ви взагалі розумієте, в якому вигляді сюди з’явилися? Ви хочете, щоб мене з вами пов’язували?
Ольга Степанівна сиділа на підлозі, притискаючи долоню до щоки. На губі виступила кров. Вона не відразу підвела очі; спершу наче намагалася зрозуміти, чи справді це сталося з нею. Потім її погляд знайшов сина.
— Назаре… — сказала вона ледь чутно. — Скажи хоч слово.
Назар Коваленко стояв поруч, блідий і роздратований. Він відвів очі так, ніби підлога раптом стала важливішою за матір.
— Мамо, навіщо ви все це влаштували? — вичавив він. — Ідіть тихо. Не ганьбіть мене.
Залою пробіг смішок, спершу самотній, потім дедалі сміливіший. Ольга Степанівна повільно підвелася. Вона не заплакала. Не стала виправдовуватися. Лише витерла кров із губи тильним боком долоні й дістала з внутрішньої кишені старої куртки потертий телефон.
Її пальці, вкриті давніми робочими мозолями, набрали короткий номер. Коли на тому кінці відповіли, вона промовила неголосно, але кожне слово лягло на залу важче за будь-який крик:
— Василю Романовичу, починайте…
