Маленьке містечко вже давно потонуло в нічній тиші. Його мешканці спали міцно й безтурботно, не помічаючи ані далекого гуркоту потягів, що зрідка проходили залізницею, ані короткого гавкоту бродячих собак, ані величезного круглого місяця, який цієї ночі світив особливо яскраво.
Ніхто не чув, як на околиці міста, серед темних рядів кладовищенських хрестів, лунали важкі удари лопат і сухий скрегіт землі. А якби хтось випадково опинився поруч і побачив, що діється біля свіжої могили, то, мабуть, ще довго не зміг би спокійно спати.
Біля одного недавнього поховання працювали двоє чоловіків. Вони спритно й швидко відкидали вбік мокру, важку землю, ніби займалися цим не вперше. Рухи в них були впевнені, майже байдужі, наче йшлося про найзвичайнісіньку роботу. Єдиним свідком того, що відбувалося, здавався місяць, який мовчки висів над кладовищем.
Хоча ні. Був там іще один чоловік.
На вузькій лавці біля могили нерухомо сиділа жінка. Вона не ридала, не голосила, не підганяла копачів. Лише напружено стежила за кожним їхнім рухом, ніби боялася проґавити ту саму мить, заради якої зважилася на це божевілля.
— Гей, господине, ви точно не передумали? — спитав один із чоловіків, витираючи рукавом спітніле чоло. — Може, не треба небіжчика турбувати?..
— Не передумала, — твердо відповіла жінка. — Копайте. Я вам заплатила.
— Одного не можу зрозуміти, — пробурчав другий. — Ну дістанемо ми цю труну. І що далі? Ви ж її з собою не понесете.
— Мені цього не треба, — глухо сказала вона. — Я тільки подивлюся. Побачу на власні очі. А потім закопаєте назад…
