Надворі стояв легкий морозець. Сніг повільно опускався на землю великими м’якими пластівцями, білів на дахах припаркованих машин і лягав на плечі перехожих, які квапливо йшли вечірнім проспектом, не дивлячись навсібіч. Ніхто не помічав літню жінку, зігнуту від холоду й утоми. Вона повільно рухалася вздовж тротуару, ніби кожен крок давався їй насилу.
Сніжинки танули на її пооранім зморшками обличчі, стікали до підборіддя й осідали на старому одязі. Пальто на ній було чисте, але давно втратило вигляд: у кількох місцях акуратно заштопане, з невеликими латками, пришитими дбайливою рукою. Чоботи, стерті роками, здавалися такими ветхими, що могли розлізтися просто на ходу.
Голову жінки прикривав простий сірий платок. В одній руці вона міцно тримала маленький клаптик паперу. Час від часу зупинялася, розгортала його, звіряла написане й тривожно озиралася, ніби боялася пройти повз потрібне місце.
— Здається, це тут… Будинок той самий, номер збігається. Слава Богу, дійшла, — тихо прошепотіла старенька й зупинилася перед дорогим рестораном, що сяяв яскравими вогнями.
До входу одна за одною під’їжджали розкішні машини. З них виходили добре вдягнені чоловіки й жінки: упевнені, ошатні, усміхнені, ніби весь світ належав тільки їм.
— Знайшла місце, де жебрати, — кинув на ходу один чоловік, від якого різко тхнуло дорогими парфумами, і навіть не вшанував її поглядом.
Та літня жінка ніби й не почула цих образливих слів. Вона обережно штовхнула важкі скляні двері, на кілька секунд завмерла біля входу, розгублено оглядаючи сяйливий інтер’єр, а потім невпевнено підійшла до стійки адміністратора.
Молода дівчина з доглянутим обличчям, яка ще мить тому привітно усміхалася гостям, одразу змінилася. Її погляд став холодним, губи, яскраво нафарбовані помадою, презирливо скривилися.
— Ви, мабуть, помилилися адресою. Негайно залиште ресторан, інакше я викличу охорону.
— Дитино, я не помилилася. Я заздалегідь оплатила столик. У мене є гроші, — розгублено відповіла літня жінка…
