— Дивна ви, звісно, — усміхнувся копач. — Що ви там розгледіти хочете? По табличці ж видно, що людина вже місяць у землі лежить.
— Не рік же, — тихо мовила жінка. — Я все одно його впізнаю.
— Кого?
Вона підвела на нього очі, потемнілі від безсонних ночей.
— Сина мого.
Чоловіки перезирнулися. Обоє подумали про одне й те саме: бідна мати, видно, не витримала горя й розум у неї потьмарився. Але сперечатися не стали. Гроші вона дала добрі. Їхня справа була проста: викопати труну, потім знову засипати яму й зникнути.
Далі вони працювали мовчки. А жінка сиділа поруч, до болю стискаючи пальці, і дедалі глибше поринала у спогади.
Надія народила сина пізно — їй уже виповнилося сорок. До того вони з чоловіком багато років намагалися завести дитину: ходили по лікарях, здавали аналізи, слухали нескінченні поради, сподівалися, розчаровувалися і знову сподівалися. Але все було марно. З часом чоловік утомився чекати й пішов до іншої жінки — молодої, дужої, здорової. Та невдовзі народила йому двох доньок, а Надія залишилася сама в порожній квартирі й із такою самою порожнечею всередині.
Через якийсь час до їхнього селища приїхав новий агроном. Звали його Дмитро. Молодий, щойно після інституту, майже хлопчисько, але вже з серйозним виразом обличчя й текою документів під пахвою. Надія тоді працювала в бухгалтерії й часто бачила його в конторі: то він заходив до начальства, то приносив папери, то ставив запитання.
Спершу вона не звертала уваги на його погляди. Але потім почала помічати, що Дмитро дедалі частіше затримує на ній очі. Не випадково, не мимохідь, а саме так, як чоловік дивиться на жінку…
