Життя без прикрас— Дивна ви, звісно, — усміхнувся копач. — Що ви там розгледіти хочете? По табличці ж видно, що людина вже місяць у землі лежить.
— Не рік же, — тихо мовила жінка. — Я все одно його впізнаю.
— Кого?
Вона підвела на нього очі, потемнілі від безсонних ночей.
— Сина мого.
Чоловіки перезирнулися. Обоє подумали про одне й те саме: бідна мати, видно, не витримала горя й розум у неї потьмарився. Але сперечатися не стали. Гроші вона дала добрі. Їхня справа була проста: викопати труну, потім знову засипати яму й зникнути.
Далі вони працювали мовчки. А жінка сиділа поруч, до болю стискаючи пальці, і дедалі глибше поринала у спогади.
Надія народила сина пізно — їй уже виповнилося сорок. До того вони з чоловіком багато років намагалися завести дитину: ходили по лікарях, здавали аналізи, слухали нескінченні поради, сподівалися, розчаровувалися і знову сподівалися. Але все було марно. З часом чоловік утомився чекати й пішов до іншої жінки — молодої, дужої, здорової. Та невдовзі народила йому двох доньок, а Надія залишилася сама в порожній квартирі й із такою самою порожнечею всередині.
Через якийсь час до їхнього селища приїхав новий агроном. Звали його Дмитро. Молодий, щойно після інституту, майже хлопчисько, але вже з серйозним виразом обличчя й текою документів під пахвою. Надія тоді працювала в бухгалтерії й часто бачила його в конторі: то він заходив до начальства, то приносив папери, то ставив запитання.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.