«Марино, доглянь мого батька. Я привезу його до вас, а сам поживу в його квартирі. Його треба мити й годувати», — сказав колишній чоловік. А коли приїхав знову, не очікував побачити там таке.
Телефон задзвонив о пів на восьму ранку, коли Марина стояла біля плити й помішувала вівсянку. Данило ще спав: субота, до школи не треба, підліток має право.
Вона потягнулася до слухавки, не дивлячись на екран, уже звичним рухом людини, яка чекає або начальника, або сусідку знизу з черговою скаргою на надто гучний телевізор. Але це був Богдан. Два роки вона не чула його голосу, лише читала короткі повідомлення про аліменти, про те, коли він забере Данила, про зламаний велосипед, який він так і не полагодив.
А тут голос, живий, трохи хриплуватий, з тією самою інтонацією, яку вона колись вважала теплою, а тепер одразу впізнала як передмову до прохання. «Марин, привіт, як ви там?» Вона відставила каструлю з вогню. «Нормально. Що сталося?» Пауза. Він завжди робив паузу перед тим, як сказати щось, чого говорити не хотів. «Тато зовсім здав. Я їздив до нього минулого тижня. Він ледве ходить, худий, жовтий увесь. Здав аналізи, там таке, що лікар одразу хотів покласти в стаціонар. Рак, Марин, підшлункова, четверта стадія». Марина Олегівна Кравченко опустилася на стілець. Не тому, що ноги підкосилися, просто так було зручніше думати.
Михайлові Степановичу був сімдесят один рік. Інженер-будівельник на пенсії, любитель чаю з варенням, він завжди знімав шапку, заходячи до під’їзду. Така звичка лишилася в нього з молодості. Два роки тому, коли все розвалилося, він зателефонував першим не синові, а Марині й сказав лише: «Мариночко, ти тримайся. Ти хороша».
Більше нічого, але їй тоді вистачило. «Коли поставили діагноз?» — спитала вона. «Місяці зо два тому. Він мені сам не казав, приховував. Я випадково дізнався: мені його сусідка подзвонила. Галина з третього поверху каже: „Вашого тата швидка забирала“. Я примчав, а він сидить такий: „Нічого страшного, просто тиск“. А потім уже лікар усе сказав». Два місяці.
Михайло Степанович два місяці знав і мовчав, щоб не тривожити, щоб нікому не заважати. Марина заплющила очі на секунду. «Що лікарі кажуть?» «Кажуть, за хорошого догляду три місяці, може, трохи більше. Хімія вже не допоможе, тільки гірше зробить. Паліативно, кажуть. Знеболення, харчування, догляд».
«Зрозуміло». Голос Богдана став трохи м’якшим, трохи обережнішим. «Марин, я от про що хотів поговорити. Я зараз у такому режимі: відрядження одне за одним, з одного міста в інше. Тато сам не може, це очевидно. Хорошу доглядальницю ще спробуй знайди, та й коштує вона стільки, що мені зараз не по кишені. А ти вмієш доглядати людей. Завжди вміла». Марина чекала.
«Я хочу тата до вас привезти, тимчасово, поки не стане зрозуміло, як далі, а сам поживу в його квартирі. Там же треба наглядати за майном, усе таке. Він тобі докладно розкаже, що з ним треба робити: мити, годувати, ну, ти розумієш».
«Марин, я ж знаю, ти не кинеш, ти така людина». Після довгої паузи Марина спитала: «Ти кажеш „така людина“ й думаєш, що це аргумент?»
«Марин, ну я прошу, це мій батько, це Данилів дід. Данилів дід усі ці два роки жив за годину їзди й бачився з ним від сили разів чотири. Це не я винен, це обставини».
«Богдане». Вона вимовила його ім’я рівно, без злості, наче поставила крапку. «Я подумаю. Подзвони ввечері».
Вона поклала слухавку, подивилася на вистиглу вівсянку. За вікном квітневе сонце гатило в шибку зовсім безсоромно, ніби нічого не сталося. У дворі якась жінка кричала на собаку.
Життя йшло своїм ходом. З коридору почулися кроки. Данило з’явився у дверях кухні, розпатланий, у м’ятій футболці з написом англійською, який він сам вигадав і надрукував в інтернеті.
Шістнадцять років. Уже високий, майже з неї зростом, але в очах іще щось хлоп’яче, якщо знати, куди дивитися. «Хто дзвонив?» «Тато».
Данило змовчав. Дістав із холодильника сік, налив у склянку, випив, поставив склянку в мийку. Усі ці рухи були дуже спокійними й дуже навмисними.
«І чого йому треба?» «Дід хворий, серйозно хворий». Данило обернувся. «Наскільки серйозно?» «Дуже, рак. Тато хоче привезти його до нас». Син мовчав хвилину, потім сів за стіл навпроти неї. «А тато сам чому не може?» «Відрядження».
Данило кивнув повільно, і в тому кивку було щось таке доросле й гірке, що в Марини защеміло серце. Він не здивувався. Він не став заперечувати, що тато міг би, що тато мав би.
Просто кивнув. Бо вже давно знав, яким буває тато, коли щось вимагає справжніх зусиль. «А куди його покласти?» — спитав він.
«У нас дві кімнати». «Я поки що не сказала так». «Але скажеш».
Вона подивилася на сина. «Чому ти так думаєш?» «Бо ти така», — сказав він без докору. «Це дід, він хороший».
Марина встала, знову поставила каструлю на вогонь, почекала, поки закипить, думала про те, що Михайло Степанович два місяці мовчав сам у своїй квартирі, що сусідка Галина все-таки здогадалася подзвонити, що четверта стадія раку підшлункової залози — це не той діагноз, з яким лишаються наодинці у трикімнатній квартирі з видом на гаражі. Увечері вона передзвонила Богданові й сказала: «Добре, привозь»…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
