У домі батьків Назара зі мною відбувалося одне й те саме: я приїжджала на сімейний обід, їла те, що мені дбайливо підсовували, а потім провалювалася в важкий, липкий сон, ніби хтось вимикав у мені світло. Прокидалася я за кілька годин — розбита, з каламутною головою і дивним відчуттям, що за час мого забуття поруч відбувалося щось таке, про що мені краще не знати. Перші рази я намагалася пояснити все втомою, роботою, тиском, чим завгодно. Але коли одного разу, відкривши запис із таємно ввімкненого диктофона, я почула на сьомій секунді тиху чоловічу фразу, всередині в мене все обірвалося.
Мене звати Олеся, мені двадцять сім. Я працювала аудиторкою у фінансово-консалтинговій фірмі у великому місті, де життя майже завжди мчало швидше, ніж хотілося б. Моя робота складалася з нескінченних таблиць, звірок, звітів, чужих помилок і чужих грошей. У періоди здачі річної звітності я могла повертатися додому далеко за північ, їсти просто над ноутбуком і засинати з думкою про те, які документи треба перевірити вранці.
З Назаром ми були одружені три роки. Він займався будівельними проєктами, постійно їздив на зустрічі, говорив із підрядниками, сперечався телефоном про строки й кошториси. Його батько, Богдан Романович, обіймав високу посаду в місцевому будівельному управлінні. Людина з важким поглядом, упевненими рухами й тією спокійною владністю, яку не треба доводити словами. Свекруха, Галина Степанівна, раніше викладала хімію старшокласникам, а після виходу на пенсію зайнялася домом, грядками, квітами, ринком і оздоровчою гімнастикою в парку.
Від самого початку нашого сімейного життя в батьків Назара існувало правило, яке не обговорювалося. Кожної другої неділі місяця ми мали приїжджати до них на дачу на обід. Неважливо, скільки в мене було роботи, наскільки Назар був зайнятий, як я почувалася і які в нас були плани. Це називалося сімейною традицією. А з традиціями в їхньому домі сперечатися було не заведено.
Три роки ми не пропустили цих обідів жодного разу. Я звикла до великого столу, до ситних страв, до довгих розмов Богдана Романовича про будівництво, до м’якої метушні Галини Степанівни на кухні. Іноді мені здавалося, що я справді стала частиною цієї сім’ї. Вони називали мене «донечкою», Назар сидів поруч, доливав мені чай, і я намагалася вірити, що все це — нормальна, міцна родинна близькість.
Дивності почалися ранньою весною. Того дня я приїхала втомлена сильніше, ніж зазвичай. У нас на роботі щойно закінчилася перевірка, що тяглася майже два тижні, і я спала по чотири години, іноді менше. Галина Степанівна приготувала томлену свинячу рульку, густий рибний суп із травами та ще кілька страв, від яких увесь дім пахнув прянощами, м’ясом і димком. Богдан Романович дістав пляшку домашньої настоянки, сказав, що привіз її від старого знайомого, і поставив на стіл із таким виглядом, ніби відкривав щось майже родинне.
Усе було як завжди. За столом сміялися, згадували якихось знайомих, обговорювали ремонт дороги, ціни на матеріали, нову теплицю. Я намагалася усміхатися, хоча повіки вже тягло донизу від недосипу. Богдан Романович сам підсунув до мене тарілку і налив супу майже по вінця.
— Їж, Олесенько, — сказав він добродушно. — Ви там в офісах усі худнете, бліднете. Тобі сили потрібні.
Я подякувала й почала їсти. Суп був гарячий, насичений, із незвичним трав’яним присмаком. Спершу я не звернула на це уваги. За стільки років я звикла, що Галина Степанівна любить додавати до страв якісь свої збори, насіння, корінці, сушене листя. Але за хвилин десять після перших ложок мені раптом стало зле.
Це не було схоже на звичайну сонливість після ситного обіду. Мене не просто хилило на сон — мене ніби придавило зсередини. Голова наливалася важкістю, думки стали в’язкими, ніби я намагалася йти по коліна в глині. Руки ослабли. Виделка в пальцях здригнулася, і я ледь не впустила її на тарілку. Звуки навколо почали віддалятися, голоси за столом розпливалися, наче долинали з сусідньої кімнати.
Галина Степанівна першою помітила, що зі мною щось відбувається.
— Олесенько, тобі зле?
