— Я більше не витримаю… — видихнула Мирослава, насилу стримуючи сльози.
Перейми тривали вже понад шість годин. Час ніби розпався на короткі проміжки болю, важкого дихання й очікування нової хвилі. Поруч невідступно був Павло. Він намагався говорити спокійно, хоча сам був блідіший за лікарняне простирадло.
— Люба, потерпи ще трохи. Зовсім трішечки лишилося, чуєш?
Він гладив її по плечу, розтирав поперек, подавав воду, тримав долоню так міцно, ніби міг забрати хоча б частину болю собі. Мирослава розуміла, що чоловік робить усе, що в його силах, і все ж у найтяжчі хвилини його слова дратували. Йому було легко просити потерпіти. Не він лежав тут, відчуваючи, як усередині ніби ворушаться дві величезні важкі кулі.
Дітей вони чекали довгих десять років. Скільки було надій, аналізів, марних очікувань, гірких розчарувань, скільки разів Мирослава ховала сльози, побачивши самотню смужку на тесті. І ось одного разу з’явилися дві. Тоді вона довго сиділа на краю ванни, боячись навіть поворухнутися, щоб щастя не щезло, мов сон.
Згодом лікар повідомив, що малюків буде двоє. Мирослава й Павло вийшли з кабінету приголомшені радістю. Вони сміялися, обіймалися просто в коридорі й не могли повірити, що доля вирішила повернути їм усе одразу.
Пологи виявилися важкими. Двійня була великою, а Мирослава — мініатюрною, тендітною жінкою. Перед самими пологами вона важила лише п’ятдесят чотири кілограми. Лікарі вмовляли її погодитися на операцію, говорили про ризики, про те, що так буде спокійніше. Але Мирослава вперто вирішила народжувати сама: їй здавалося, що для дітей так буде краще.
Павло не відходив від неї ні на крок. Коли чергова перейма стискала тіло, він підставляв долоню, шепотів щось підбадьорливе, інколи просто мовчав поруч, бо слова вже нічого не важили. Мирослава то вдячно дивилася на нього, то сердито відверталася.
— Тобі легко казати, — прохрипіла вона між спазмами. — Це не ти зараз народжуєш. У мені ніби два кавуни… величезні… Ти навіть уявити не можеш, як це боляче.
Договорити вона не змогла: нова хвиля болю накрила її з головою.
Коли близнюки нарешті закричали, Мирослава розплакалася вже від щастя. Того дня їй здавалося, що світ став іншим, світлішим і добрішим. Хлопчиків назвали Остапом і Назаром. Павло дивився на синів так, ніби в його руках лежало найдорожче, що тільки могло існувати.
Мирослава думала, що найстрашніше залишилося за дверима пологового відділення. Але вдома почалося зовсім інше життя. Безсонні ночі змінювали одна одну, малюки плакали то разом, то по черзі, їх мучили кольки, потім почали різатися зуби. Молода мати швидко зрозуміла, що материнське щастя буває не лише ніжним і світлим, а ще й липким від утоми, просякнутим запахом дитячих речей, безсонням і безкінечною тривогою….
