Павло працював від раннього ранку до пізнього вечора. Родині потрібні були гроші, і він хапався за будь-яку можливість заробити. Чекати від нього постійної допомоги було марно: він повертався додому вичавлений, ледве тримаючись на ногах.
Виручала свекруха, Галина Степанівна. Вона з’являлася в квартирі сина майже щодня. До народження онуків вони з Мирославою спілкувалися рівно, без особливої теплоти. Галина Степанівна не втручалася в життя молодих, і невістка була вдячна їй за цю обережну дистанцію. Тому спочатку часті візити напружували. Мирославі здавалося, ніби до її дому увійшла ще одна доросла людина зі своїми звичками й поглядами.
Але допомога виявилася надто потрібною, щоб від неї відмовлятися. Свекруха сиділа з хлопчиками, давала Мирославі поспати хоча б годину, варила суп, мила посуд, наводила лад. Іноді вона мовчки брала одного малюка на руки, а другого вкладала поруч, і в домі нарешті наставала коротка, майже неправдоподібна тиша.
Поступово Остап і Назар росли. Спершу стало легше з годуванням, потім минули нічні крики, потім вони навчилися гратися самі. Галина Степанівна стала приходити рідше — кілька разів на місяць, але завжди з гостинцями й незмінною готовністю допомогти.
Коли хлопчикам виповнилося по три роки, Мирослава вирішила повернутися до роботи. Вона влаштувала синів у дитячий садок і вийшла на повний день. Фахівчинею вона була хорошою, досвідченою, тож довго шукати місце не довелося. Павло тоді вперше за багато років зміг трохи видихнути: йому більше не доводилося тягнути родину лише на своїх плечах і брати зайві зміни.
Життя увійшло в спокійне русло. Дні потяглися один за одним — робота, садок, хвороби, ранкові збори, дитячі свята, перші шкільні зошити. Мирослава не помітила, як малюки перетворилися на високих підлітків. Ще недавно вони бруднили підлогу кашею й сперечалися через одну машинку, а тепер обговорювали навчальні заклади, плани, друзів і дедалі частіше дивилися на матір згори вниз: вона ледве сягала їм до плеча.
«Мої велети», — думала вона з ніжним смутком, крадькома витираючи очі.
Сини віддалялися, і Мирослава розуміла, що це природно. У них було своє коло, свої розмови, свої таємниці. З батьком їм ставало цікавіше: чоловічі справи, поради, жарти, короткі поїздки. Мати дедалі частіше залишалася на кухні сама, слухаючи, як за зачиненими дверима сміються її майже дорослі хлопчики…
