Ресторан обирали вони, не ми. Соня сказала: «Тату, вони хочуть у нормальне місце, ти не ображайся». Я не образився.
Місце називалося «Веранда на набережній». Скатертини лляні, офіціант приносить меню й стоїть поруч, поки меню читають, і від цього стояння в мене завжди псується апетит. Нас було шестеро.
Я, моя донька Софія, її наречений Максим, його батько Олег, його мати Лариса і його тітка, яка за весь вечір не сказала мені жодного слова. Вони прилетіли напередодні з-за океану з пересадкою. П’ятнадцять годин у дорозі, а вранці вже ходили містом, а ввечері сиділи за столом із рівними спинами.
Почали російською. Перші хвилин двадцять усе було пристойно. Обговорювали, як вони долетіли, чи сподобалося їм наше місто і те, що тут стало чисто.
Олег Мельник говорив російською з легким акцентом, яким говорять люди, що виїхали дорослими, а потім тридцять років старанно від того язика відвикали. Лариса говорила чистіше. Максим — найгірше: коли родина виїхала, йому був лише рік, тому російська для нього лишилася тільки домашньою мовою; говорив він із неправильними закінченнями. Соня завжди з цього лагідно сміялася.
А потім принесли гаряче, і вони перейшли на англійську. Не різко. Просто Лариса щось сказала чоловікові півголосом, він відповів їй англійською, і далі вони вже не поверталися.
Між собою. При нас. Соня сиділа й усміхалася.
На той час Соня знала англійську погано: окремі слова розуміла, але швидку розмовну мову майже не розбирала. Вона усміхалася, бо думала, ніби йдеться про щось технічне, про рейси чи про готель. Максим кілька разів переклав їй окремі фрази, найбезневинніші, і вона кивала.
А я їв. Я не подавав виду. Я тридцять один рік за кермом.
У мене обличчя, яке нічого не показує. Це професійне, це як у лікарів. Вони говорили при мені сорок хвилин.
Про місто. Про те, що тут і досі дев’яносто третій рік, тільки вивіски поміняли. Про те, де Максим житиме, і чи не з’їхав він з глузду.
Про мене — коротко, двічі. У подробицях сенсу не було: себе мені не шкода, та й по суті вони не надто помилялися. А потім принесли десерт. Лариса подивилася вслід моїй доньці, яка саме встала й пішла до туалету, відзначила, як та йде, і сказала чоловікові одну фразу.
І вони обоє засміялися. Неголосно, інтелігентно, прикривши рот серветкою. І Максим, мій майбутній зять, що сидів за пів метра від мене, теж засміявся.
Він зрозумів. Він усе зрозумів, він же виріс там, англійська в нього перша мова. Він засміявся разом із матір’ю, потім подивився на мене, і на обличчі в нього не було нічого.
Нуль. Він був певен, що я не зрозумів. Я повільно поклав виделку на скатертину, поруч із тарілкою, зубцями вниз, як належить, і встав…
