Мене звати Микола Павлович Кравченко. На момент тієї вечері мені було 62 роки. Я жив у невеликому місті й на той час 31 рік пропрацював водієм-міжнародником. Фура.
Тентований напівпричіп, потім рефрижератор. Наше місто для цієї роботи зручне. До кордону сто з лишком кілометрів, і пів країни через нас іде на захід.
Я возив вантажі в різні країни, а один із закордонних рейсів, що трапився лише раз, виявився найкращим у моєму житті. Зараз я на пенсії, але підробляю. Тричі на тиждень розвожу хліб по області.
Встаю о третій ночі, і мені це подобається, бо о третій ночі дороги порожні, а я за 31 рік відвик від доріг із людьми. Усе це могло виглядати так, ніби я комусь щось довів. Але я нічого не доводив.
Я за все життя нічого нікому не довів. Я просто робив те, що треба було робити, і здебільшого запізнювався. Дружина в мене померла у 2009-му.
Ірині було 44 роки. З нею пов’язана найтяжча частина мого життя, без якої той вечір у ресторані неможливо зрозуміти. Донька в мене одна — Софія. На момент тієї вечері їй було 32 роки.
Працює в проєктній організації. Креслить інженерні мережі. Живе окремо, в іншому районі.
Я до неї їжджу щосуботи з продуктами, хоча вона давно доросла й усе купує сама. Але в нас так заведено, і ми обоє робимо вигляд, що це їй потрібно. Англійська з’явилася в моєму житті не через рейси. У далекобійників вона буває, але погана й спеціальна.
Завантаження, накладна, штраф, де заправка. Я так і починав. Моя англійська інша.
Моя англійська почалася 18 березня 2004 року, в четвер, в обласній дитячій лікарні, в кабінеті на третьому поверсі, де мені сказали, що в моєї 11-річної доньки остеосаркома дистального відділу стегнової кістки. Почалося з коліна. Вона поскаржилася в січні, що болить після фізкультури.
Ми вирішили, що потягнула. Потім стало боліти вночі, і вона перестала казати, що «болить», бо діти швидко помічають тривогу батьків і починають їх берегти. Вона терпіла приблизно шість тижнів.
Я дізнався випадково. Зайшов уночі, а вона сидить на ліжку й тримається за ногу. І коли побачила мене, відразу лягла й сказала, що просто пити хотіла.
Далі рентген, потім онкодиспансер, потім біопсія. 18 березня нам сказали діагноз. Завідувач відділення Сергій Михайлович, чоловік років п’ятдесяти, пояснював нам з Іриною сорок хвилин і пояснював добре.
Я йому досі вдячний, бо він говорив як із дорослими. Він сказав так: пухлина в нижній третині стегна.
Прогноз за сучасного лікування непоганий. До 70% п’ятирічної виживаності. Але лікування довге.
Хімія, потім операція, потім знову хімія. І от про операцію він сказав головне, і з цього все почалося. Він сказав: стандартна тактика в місцевій практиці на сьогодні — це ампутація на рівні середньої третини стегна.
Ми її робимо добре й із добрим результатом щодо виживаності. Є інша тактика, органозберігальна. Резекція й ендопротезування.
Ставиться онкологічний ендопротез колінного суглоба, ростучий, із можливістю подовження в міру росту дитини. Це роблять у кількох центрах світу. У місцевих клініках поки що поодинокі випадки, і досвіду застосування ростучого протеза в дітей майже немає.
Ірина спитала, скільки це коштує. Він сказав: «Я не маю права називати цифри, я не турагент. Але за нашими попередніми пацієнтами порядок такий: від 50 до 80 тисяч умовних одиниць, разом із перебуванням і подальшими подовженнями».
Подовжень буде кілька, з інтервалом рік-півтора, до кінця росту. Я сидів на стільці в кабінеті, і в мене в голові крутилося тільки одне. І мені соромно, але крутилося не про ногу і не про доньку…
