Галина Остапівна повернулася додому втомлена, але така осяяна, ніби не два дні тряслася в дорозі, а летіла на крилах. Їздила вона до сина на розпис. Гучного весілля не було: молоді тихо розписалися, посиділи за невеликим столом, поговорили по-сімейному. Жодних дорогих убрань, гучної музики й показної розкоші, лише кілька близьких людей, гарячий чай, проста їжа і те сором’язливе щастя, яке не потребує свідків. Зате Галина Остапівна на власні очі побачила головне: Назар поруч із дружиною ставав м’якшим, спокійнішим, підсував їй стілець, ловив її погляд, усміхався на півслові. Так не дивляться зі звички чи від нудьги.
У їхньому селищі будь-яка новина довго дворами не ходила — вона відразу розчиняла хвіртки й зазирала у вікна. Тож уже наступного дня до Галини Остапівни заявилася Варвара, сусідка з вічною охотою до чужих подробиць.
— Ну, розповідай, — вмостилася вона біля столу, навіть хустки не зняла. — Як усе минуло? Людей багато було? Подарунків, мабуть, надарували?
— Та де там багато, — спокійно відповіла Галина Остапівна. — Розписалися скромно, трохи посиділи. Вони так хотіли.
Варвара підібгала губи, ніби їй особисто зіпсували свято.
— От у мого Дениса весілля було — на все місто! Ресторан, музика, гості до ранку. Таке ж раз у житті буває.
Галина Остапівна подивилася на неї без злості, але прямо….
