Ранок видався таким нервовим, ніби все місто від самого світанку втратило терпіння. Машини майже не рухалися: одні сердито били по клаксонах, інші висовувалися у вікна й кидали в повітря уривчасті лайки. Над асфальтом висів запах вихлопів, пилу й розпеченого металу. І тільки самим краєм дороги, де колеса зривали з узбіччя сірий сухий пил, нахабно проривався вперед великий темний седан із проблисковим маячком.
На задньому сидінні, відкинувшись так, ніби весь простір машини належав тільки йому, сидів Назар Семенович. Це був важкий на вигляд чоловік із широким обличчям, щільною шиєю й поглядом, у якому давно оселилася звичка наказувати. Він дивився на чужі автомобілі з роздратованою відразою, ніби кожен водій у заторі був особисто винен у його поганому настрої.
— Денисе, ну чого ти повзеш? — кинув він водієві, навіть не намагаючись стримати голос. — Лівіше бери. Он там місце є. Притисни того сірого, нехай посунеться. Я не для того виїхав, щоб тут стояти з усіма.
У місцевій адміністрації Назар Семенович обіймав посаду, яку важко було назвати великою, однак останнім часом він зумів вибити собі службову машину зі спецсигналом. Відтоді кожна поїздка перетворювалася для нього на маленьке підтвердження власної значущості. Цього ранку він поспішав на нараду, де мали обговорювати справи, які він називав важливими для людей. Але, на його переконання, люди могли трохи зачекати, а він — ні.
Седан ковзав уздовж нерухомого потоку, різко блимав фарами, лякав сиреною водіїв, які й без того були затиснуті в металевій пастці. Денис тримав кермо обома руками й намагався не дивитися в салонне дзеркало. Там він бачив лише напружену щелепу начальника й той самий погляд, після якого завжди починалися погрози.
— Ти мене чуєш? Швидше! — знову гаркнув Назар Семенович. — За таку їзду премії не побачиш. І не думай, що я жартую…
