Сукня лежала на підлозі, мов убитий птах: синя тканина зім’ялася, тонкі бретелі перекрутилися, по подолу тягнулася брудна смуга від татової черевика. Я стояв біля дверей кухні й дивився на неї так, ніби це був не шматок тканини, а щось живе, чому я не встиг допомогти.
— Ти що, зовсім з глузду з’їхав? — батько говорив тихо, але від цього було гірше. Коли він кричав, можна було хоча б кричати у відповідь. А зараз він стояв біля столу, стискав у руці мій телефон і дивився так, як дивляться на чужу людину у власній квартирі. — Випускний. Школа. Люди. Вчителі. Батьки. Ти вирішив влаштувати ганьбу?
На екрані телефона було відкрите повідомлення від Сашка: «Я буду біля під’їзду о шостій. Не бійся. Ти в цій сукні красивий».
Тато прочитав уголос лише перші слова, далі губи в нього сіпнулися, і він жбурнув телефон на стіл. Скло не тріснуло, але звук вийшов такий, ніби тріснуло щось усередині мене.
— Це не ганьба, — сказав я.
Голос підвів. Вийшло хрипко, жалюгідно.
Батько всміхнувся.
— Не ганьба? Хлопець у сукні йде на випускний з іншим хлопцем — це в тебе тепер нормально? Ти розумієш, що завтра весь двір це обговорюватиме? У магазині пальцем тикатимуть. Мені в очі дивитимуться й ухмилятимуться.
Із кімнати вийшла тітка Іра, татова сестра. Вона приїхала два дні тому «допомогти підготуватися», а насправді — стежити, щоб я не викинув нічого дивного. На ній був халат із вицвілими трояндами, волосся заколоте крабом, у руці — горнятко з недопитим чаєм. Вона подивилася на сукню, потім на мене, і губи її склалися в тонку лінію.
— Сергію, я ж казала, — сказала вона. — Тут м’яко не можна. Він тебе не чує.
Я мовчав. У горлі стояв клубок, твердий і гарячий. За вікном червневий вечір розтікався двором золотою пилюкою, десь унизу грюкнули двері під’їзду, хтось сміявся, тягнучи в багажник пакети. Звичайний день, у всіх звичайне життя. Тільки в нас на кухні ніби повітря скінчилося.
Тато підійшов до сукні, підняв її двома пальцями за бретель, як брудну ганчірку.
— Викинеш це з голови просто зараз, — сказав він. — Одягнеш костюм. Поїдеш як людина. Сам. Ясно?
— Я вже все вирішив.
У тітки Іри горнятко стукнуло об блюдце.
— Артеме, не починай. Ти й так довів батька. Мати б твоя…
