Марія Коваленко перестала відповідати на повідомлення того вечора, коли Ірина вже поставила чайник і дістала з шафи дві сині кружки з облущеними ручками.
Чайник клацнув, кухня наповнилася слабким запахом накипу й м’яти, яку Ірина кидала в заварку радше за звичкою, ніж заради смаку. За вікном темнів двір: мокрі гойдалки, жовте світло під’їзного ліхтаря, чийсь пакет, що зачепився за кущ бузку. На столі лежав телефон. Екран спалахував кожні кілька хвилин, але не від Марії.
«Ви вже оплатили?»
«Нагадуємо про заборгованість».
«Ваше замовлення очікує в пункті видачі».
Ірина читала кожне сповіщення й відчувала, як усередині підіймається холод. Марія завжди відповідала. Навіть якщо була зайнята, навіть якщо втомилася після роботи, навіть якщо їхала в метро й трималася однією рукою за поручень, вона писала коротке: «Мам, усе нормально. Пізніше подзвоню».
Того дня не було навіть цього.
— Може, батарея сіла, — сказав Сергій, не відриваючись від старої газети, яку він уже третій вечір перечитував без жодного інтересу.
Ірина подивилася на нього так, ніби він сказав щось непристойне.
— У Маші батарея не сідає. У неї два павербанки в сумці.
Сергій зняв окуляри, потер перенісся. Він теж хвилювався, просто ховав це в повільних рухах і рівному голосі.
— Подзвони Ользі. Може, вона в неї.
Ірина вже телефонувала. Ольга, сусідка Марії по орендованій квартирі, сказала, що Маша вранці пішла на роботу, а ввечері додому не повернулася. Голос в Ольги був переляканий, але вона намагалася жартувати, казала, що Марія могла затриматися з перекладом, що в неї дивні клієнти, що «у вашій Маші забагато відповідальності, тітко Іро, вона й за чужу кому переживає».
Але тепер була майже одинадцята.
Ірина набрала доньку знову. Гудки йшли рівно, довго, безглуздо. Потім голос оператора повідомив, що абонент недоступний.
Вона поклала телефон на стіл, ніби він був гарячий.
— Поїдемо до неї, — сказала Ірина.
Сергій підвівся відразу. Без суперечок, без зайвих слів. Тільки зняв із гачка куртку, перевірив кишені, намацав ключі. Поки Ірина натягувала чоботи, руки в неї тремтіли так сильно, що блискавка застрягла на халяві.
— Дай, — тихо сказав Сергій.
Він присів перед нею, як колись перед маленькою Машею, застібаючи їй черевики в дитячий садок. Ірина раптом згадала червоні рукавички доньки на гумці, її косичку, криво перетягнуту білою резинкою, і те, як Маша вперто казала: «Я сама». Тепер цій дівчинці було тридцять два, вона жила у столиці, перекладала документи, вільно говорила трьома мовами й завжди сама давала раду всьому, що життя ставило перед нею.
До цього вечора.
Біля під’їзду Марії горів один ліхтар, другий блимав, кидаючи на мокрий асфальт рвані тіні. Ольга чекала на них біля дверей, у довгому светрі, накинутому поверх домашньої сукні. Очі в неї були червоні.
— Я дзвонила її начальниці, — сказала вона замість привітання. — Та каже, Марія пішла близько шостої. Мала зустрітися з якимось замовником дорогою додому. Але адресу вона мені не сказала.
— Який замовник? — спитав Сергій.
Ольга завагалася….
