— Вона останніми тижнями підробляла. Переклади для нотаріуса, якісь сімейні документи, листи. Казала, що людина непроста, але платить добре.
Ірина відчула, як до горла підступає нудота.
— Чому вона мені не сказала?
— Не хотіла вас тривожити, мабуть.
Квартира Марії була на п’ятому поверсі. На кухні стояла немита чашка, на спинці стільця висіла сіра кофта, на холодильнику магнітом була притиснута записка: «Не забути забрати довідку в Ткачук». На підвіконні сохли мандаринові шкірки. Усе було надто звичайним, надто живим, ніби господиня вийшла на десять хвилин і зараз повернеться, роздратовано всміхнеться й скаже: «Мам, ну що ви влаштували?»
Ірина ходила по кімнаті, торкалася речей доньки й не могла зупинитися. Сергій стояв посеред коридору, стискаючи шапку в руках. Ольга принесла ноутбук.
— Може, там щось є.
Але ноутбук був запаролений. Телефон Марії залишався недоступним.
Пізніше були заяви, кабінети, втомлені обличчя за столами, запитання, що різали по живому.
З ким зустрічалася?
Чи були конфлікти?
Чи могла поїхати добровільно?
Чи були борги?
Особисте життя?
Хто колишній партнер?
Чому рідні не знали про підробіток?
Ірина відповідала, потім знову відповідала, потім перестала розуміти, що саме говорить. Сергій тримав її за лікоть. У коридорі пахло мокрим одягом, папером і дешевою кавою з автомата. На стіні цокав годинник, і кожен рух стрілки здавався образою.
Марії не було.
Знайшли тільки її шарф. Через три дні після зникнення. Темно-синій, з маленькою затяжкою біля краю. Його виявили біля службового входу в стару будівлю ділового центру, де містилася нотаріальна контора Ткачук. Поруч валялася пластикова папка, порожня, з тріснутим кутом.
Ірина тримала шарф у руках, коли їй його показали, і спершу не заплакала. Просто дивилася на нитку, що вибилася з тканини. Маша сама зашивала цю затяжку дорогою в гості, сидячи в них у передпокої на табуретці. Казала: «Мам, ну не викидати ж хорошу річ».
Лише ввечері, вдома, Ірина впала на підлогу біля ліжка доньки, яке вони так і не розібрали після її переїзду, і завила в подушку, як звір.
Перші місяці всі шукали. Потім робили вигляд, що шукають. Потім справа стала тоншою, папки перемістилися з одного столу на інший, прізвища працівників змінювалися, і кожна нова людина казала приблизно одне й те саме: «Ми розуміємо ваш стан. Щойно з’явиться інформація…»
Інформація не з’являлася.
Ольга з’їхала з квартири через рік. Сергій посивів майже відразу. Ірина перестала купувати м’яту до чаю, бо Маша любила м’яту, а пити чай без доньки було нестерпно. На день народження Марії вона щороку ставила на стіл маленький торт з однією свічкою й не запалювала її. Просто сиділа навпроти, поки крем не починав підсихати по краях.
Через три роки хтось із родичів обережно сказав, що треба б прийняти. Через п’ять років Сергій почав говорити про продаж машини, бо гроші йшли на приватні запити, консультації, поїздки, оголошення. Через сім років у домі почали рідше вимовляти ім’я Марії вголос, ніби воно стало крихким предметом, який можна розбити.
Але Ірина не прийняла.
Вона зберігала все: копії заяв, старі роздруківки дзвінків, фотографії, записки, номери, імена. У нижній шухляді комода лежала синя папка з написом «Маша». Сергій іноді бачив, як дружина відкриває її вночі, сидить у халаті під тьмяною лампою й перебирає аркуші. Він не заважав. Лише ставив поруч склянку води.
На чотирнадцятий рік після зникнення Марії Сергій помер на початку зими.
Він пішов тихо, у лікарняній палаті, де батареї гріли надто сильно, а вікно не відчинялося. За годину до смерті він раптом попросив Ірину підійти ближче.
— Не звинувачуй себе, — прошепотів він.
— За що?
