Він дивився на неї так, ніби хотів сказати багато, але сил вистачило лише на одне:
— За Машу. Не звинувачуй.
Ірина притисла його руку до щоки. Рука була суха, легка, вже майже чужа. Вона хотіла сказати, що не звинувачує себе, але це була б брехня. Звісно, звинувачувала. За кожен недоглянутий день, за кожне запитання, якого не поставила, за те, що раділа її самостійності й не побачила біди.
Після похорону квартира стала величезною. Тиша в ній ходила з кімнати в кімнату, рипіла половицями, сідала навпроти Ірини за кухонний стіл. Узимку вона майже не виходила. Навесні почала забувати, навіщо відчиняла шафу. Влітку одного разу залишила на плиті каструлю, вода википіла, сусіди стукали у двері.
Саме тоді до неї прийшов Павло Мороз.
Він представився юристом, хоча виглядав радше як людина, яка надто довго не спала: пом’ята сорочка, втомлені очі, тонкі пальці з обгризеними нігтями. Йому було близько сорока. Ірина впізнала прізвище не відразу, а потім згадала: Мороз був слідчим у перші місяці після зникнення Марії. Молодий, різкий, з уважним поглядом. Він тоді ставив багато запитань і одного разу сказав Ірині в коридорі: «Я не думаю, що вона пішла сама».
Потім його перевели. Або він сам пішов. Ірина не знала.
— Пробачте, що без дзвінка, — сказав Павло, стоячи на порозі. — Я телефонував, але ви не відповідали.
— Я не беру незнайомі номери.
— Розумію.
Він не проходив, поки вона не відступила вбік. Зняв черевики акуратно, поставив їх на килимок носками до дверей. Ця дрібниця чомусь змусила Ірину напружитися: надто ввічлива людина часто приносить погані новини.
На кухні Павло довго мовчав. Дивився на фотографію Марії на холодильнику — ту саму, де вона сміється, прикривши долонею рот.
— Я прийшов не по службі, — нарешті сказав він. — Я зараз займаюся приватною практикою. Але справу вашої доньки… Я її не забув.
Ірина відчула, як усередині щось болісно сіпнулося.
— Ви знайшли її?
Павло опустив очі.
— Ні. Але з’явилася деталь, якої раніше не було. Точніше, вона була, але її не пов’язали.
Він дістав із папки копію якогось документа. Ірина не відразу зрозуміла текст. Довіреність. Нотаріальна. Прізвище Ткачук. Підпис перекладачки: М. Коваленко.
— Це не її підпис, — сказала Ірина миттєво.
Павло подивився на неї уважно.
— Ви певні?
— Я мати.
Підпис і справді був схожий, але в ньому бракувало Машиної легкості. У Марії літера «М» завжди виходила як два гострі будиночки, а тут перша лінія була млява, просіла.
— Документ сплив у спорі про спадщину, — сказав Павло. — Родина Савчуків. Багаті, закриті люди. Старий будинок за високим парканом, кілька квартир, рахунки, частки. Чотирнадцять років тому Марія робила для них переклад частини документів. Після її зникнення на підставі цієї довіреності було оформлено передачу прав на одну квартиру й частку в будинку.
— Ви думаєте, її вбили через квартиру? — голос Ірини став хрипким.
— Я думаю, вона побачила щось, чого не мала бачити. Або відмовилася підписувати.
Ірина сіла. Коліна раптом ослабли.
Павло говорив неголосно, обережно, ніби йшов по тонкій кризі. Розповів, що нотаріус Ткачук давно позбавлена права працювати, але офіційно — за інші порушення. Що замовником перекладів тоді був Віктор Савчук, старший син у родині, людина жорстка, впливова у своєму колі. Що його сестра Анна багато років вважалася психічно хворою й жила майже під замком у родинному будинку на околиці міста. Що нещодавно Анна померла за дивних обставин, і молодший брат Дмитро почав судитися за спадщину. У старих паперах знайшли підпис Марії.
— До чого тут моя донька тепер? — спитала Ірина.
Павло не відразу відповів…
