— Дмитро стверджує, що Анна незадовго до смерті намагалася йому щось передати. Казала про жінку, яку тримають у «старому крилі». Він думав, це маячня. Але потім знайшов фотографію.
Він поклав на стіл знімок.
Фотографія була каламутна, зроблена крізь скло або з екрана. На ній виднілася частина кімнати: залізне ліжко, світла стіна, ґрати на внутрішньому вікні. Біля стіни сиділа жінка. Дуже худа, у довгій сірій кофті, з коротко підстриженим волоссям. Обличчя було повернуте вбік, але лінія підборіддя, вигин шиї, маленька родимка біля скроні…
Ірина не скрикнула. Повітря просто зникло.
Павло встиг підхопити склянку, яку вона зачепила ліктем. Вода розлилася по столу, поповзла до фотографії. Він швидко підняв знімок.
— Це Маша, — прошепотіла Ірина.
— Я не можу стверджувати.
— Це Маша.
Вона простягнула руку, але пальці не слухалися. Павло підсунув фотографію ближче. Жінка на знімку здавалася старшою за свої роки. Обличчя було змарніле, очі — порожні, ніби людина дивилася не на кімнату, а кудись усередину себе, де давно не було світла. І все ж це була Марія. Не така, якою Ірина зберігала її в пам’яті, не та, що сміялася, не вперта, не швидка. Але Марія.
— Де це? — спитала Ірина.
— У будинку Савчуків.
— Чому ви сидите тут? Чому вона досі там?
Павло стиснув губи.
— Потрібні підстави. Фото неофіційне, джерело боїться говорити. Дмитро подав заяву, але Віктор стверджує, що це стара доглядальниця Анни, яка давно поїхала. У будинку зараз нікого стороннього нібито немає. Працівники вже виїжджали, їх пустили лише в гостьову частину. Формально все чисто.
— Чисто? — Ірина підвелася так різко, що стілець ударився об стіну. — Моєї доньки чотирнадцять років немає, а в них чисто?
— Я розумію.
— Ні, не розумієте.
Він не став сперечатися. Ірина чекала від нього казенного спокою, але побачила інше: злість, погано приховану під утомою.
— Тому я й прийшов до вас, — сказав Павло. — У вас можуть бути старі речі Марії. Записки, зразки підпису, листування, усе, що пов’язане з Ткачук і Савчуками. Треба зібрати так, щоб це витримало перевірку. І ще… якщо в будинку справді хтось є, діятимуть не за словами матері. Потрібні докази, що людина може перебувати там проти своєї волі.
Ірина пішла до кімнати й дістала синю папку.
За чотирнадцять років папір пожовк по краях. У папці було стільки болю, що Павло, здається, зрозумів це, ще не відкриваючи. Ірина викладала на стіл аркуш за аркушем: роздруківки, фотографії, записи номерів, список клієнтів Марії, який вона колись склала по пам’яті разом з Ольгою.
— Ось, — сказала вона, раптом завмерши.
Між двома аркушами лежав маленький папірець. Ірина не пам’ятала, щоб клала його туди. Звичайний стікер, уже майже втратив клейкість. На ньому Машиним почерком було написано: «Савчук. Старе крило. Не вірю В. Перевірити запис у О.»
Павло нахилився.
— У О. — це Ольга?
— Мабуть.
Ірина раптом згадала, як Ольга в перші тижні повторювала: «Маша була тривожна останніми днями». Згадала, як та принесла ноутбук, як швидко потім з’їхала, як перестала дзвонити через кілька років, надсилала лише короткі повідомлення на свята.
— У вас є її номер? — спитав Павло.
Номер був старий, але спрацював.
Ольга відповіла не відразу. На задньому плані чулися дитячі голоси, шум води, чиєсь «мамо, де шкарпетки?». Коли Ірина назвала себе, у слухавці стало тихо.
— Тітко Іро, — сказала Ольга. — Щось сталося?
Ірина дивилася на Павла. Той ледь помітно кивнув.
— Ти пам’ятаєш Машин запис у тебе?
