— Від сьогодні головною в домі буде Лера, — сказав Артем і поставив на підлогу біля порога два величезні чемодани, ніби не речі приніс, а кам’яні плити, якими збирався перекрити нам вихід.
На кухні відразу стало тихо. Навіть холодильник, старий, що деренчав ночами, ніби прислухався. Мама завмерла біля плити з дерев’яною лопаткою в руці. На сковороді шкварчала цибуля, запах підгорілої олії тягнувся до стелі, але вона не рухалася. Батько сидів біля вікна, перебираючи таблетки в пластиковій коробочці, і його пальці раптом стали неслухняними: одна біла таблетка впала на клейонку й покотилася до краю столу.
Я стояла біля мийки з мокрою тарілкою в руках. Вода капала з пальців на підлогу. Я дивилася не на Артема, а на дівчину поруч із ним.
Лера була вродлива тією акуратною, дорогою вродою, від якої в маленькій кухні ставало незатишно. Світлий плащ, ідеально зав’язаний пояс, гладеньке волосся, довгі нігті молочного кольору. Вона не усміхалася. Окинула поглядом нашу кухню: старі фасади, чайник із накипом, тріщинку на плитці біля батареї, мамині банки з крупами на підвіконні. Подивилася так, ніби вже вирішувала, що викине першим.
— Артеме, — тихо сказала мама, — що означає головною?
Він навіть не знітився. Скинув куртку на табурет, пройшов до столу, налив собі води з графина й випив великими ковтками, ніби втомився з далекої дороги. Хоча їхали вони, як я потім дізналася, на таксі від орендованої квартири Лери, не більш як двадцять хвилин.
— Мамо, ну не починай, — сказав він. — Я одружуюся. Лера переїжджає до мене. Точніше, до нас. І треба одразу розставити все по місцях. Вона господиня. Я не хочу, щоб її тут хтось муштрував.
Мама кліпнула. Лопатка в її руці здригнулася, цибуля на сковороді почорніла по краях.
— Господиня? — перепитала я.
Мій голос прозвучав спокійно. Навіть надто спокійно. Артем повернувся до мене з роздратуванням, заздалегідь готовий до сварки.
— Так, Аню. Господиня. Не тобі одній тут командувати.
Я поставила тарілку в сушарку. Повільно, щоб не розбити. Руки були мокрі, пальці холодні. Усередині підіймалося щось гаряче, густе, але я стримувала це під ребрами.
— Я тут не командую, — сказала я. — Я тут живу. І доглядаю батьків. І плачу за комуналку, коли ти вже третій місяць поспіль забуваєш переказати свою частину.
Лера ледь підняла брову. Подивилася не на Артема, а на мене — з легким зацікавленням. Як на скандальну сусідку, з якою доведеться розбиратися.
— Гроші — не головне в сім’ї, — промовила вона м’яко. — Головне — повага. А я, чесно кажучи, з порога відчуваю напруження.
Батько кашлянув. Глухо, важко. Після його операції кашель завжди лякав маму. Вона відразу вимкнула плиту, поклала лопатку, підійшла до нього.
— Колю, води?
— Не треба, — сказав батько, не підводячи очей.
Артем тим часом знову взявся за чемодани.
— Наша кімната буде моя колишня, — заявив він. — А Лера потім вирішить, що куди переставити. Мамин сервант, думаю, можна прибрати. Там самий пил. І взагалі ремонт потрібен. Нормальний. Сучасний.
Мамин сервант стояв у вітальні тридцять років. У ньому лежали кришталеві келихи, які діставали тільки на Новий рік і на татів день народження, порцелянові чашки з відбитою ручкою, теки з документами, старі фотографії. У нижній шухляді мама зберігала листи від бабусі, перев’язані гумкою.
Я побачила, як мама стиснула край халата. Не сказала нічого, тільки пальці побіліли.
— Артеме, — промовила я, — постав чемодани назад.
Він усміхнувся.
— Що?
