Біля входу до лікарні зчинився такий галас, що кілька людей у холі водночас озирнулися. Крізь розсувні двері ввалилися двоє у формі. Один, кремезний і стривожений, майже ніс на собі другого. Той ледве тримався на ногах, зігнувшись так, ніби кожен рух відгукувався в тілі новим спалахом болю.
— Допоможіть! — зірвався на крик перший. — Хтось, швидше! Йому зле!
Доктор Еміль щойно встиг зайти до свого відділення, накинути халат і переглянути перші результати аналізів, коли цей відчайдушний голос розітнув ранкову тишу. У лікарняних коридорах йому доводилося чути багато чого: плач, стогони, перелякані прохання, тривожні команди медсестер. Але цей крик був іншим. Він був чоловічим, різким, зірваним від паніки й болю.
Еміль завмер на секунду, тоді кинув папери на стіл і майже бігом вийшов із кабінету. Стетоскоп гойдався на грудях, підошви глухо стукали по блискучій підлозі. Коли він добіг до приймального холу, то мимоволі зупинився.
Перед стійкою реєстрації стояли двоє військових. Один підтримував другого за плече. Молодий чоловік років двадцяти п’яти, блідий, мокрий від поту, зі спотвореним обличчям, намагався не впасти. Але найбільше в ньому вражав живіт.
Він був величезний. Не просто здутий, не схожий на звичайний набряк чи набір ваги. Круглий, важкий, різко випнутий уперед — такий живіт Еміль бачив у жінок перед самими пологами. Тільки перед ним стояв чоловік.
Думка прозвучала в голові лікаря безглуздо й моторошно водночас: він має вигляд вагітного.
— Ноші! — крикнув Еміль, опановуючи себе. — Терміново ноші сюди!
Медсестри теж на мить заніміли, але наказ повернув їх до руху. Поки вони бігли по каталку, доктор опустився перед молодим військовим на одне коліно і постарався говорити спокійно:
