— Подивіться на мене. Як вас звати? Що саме болить?
Чоловік судомно стиснув живіт обома руками. Його губи тремтіли.
— Алекс… — видихнув він. — Докторе, боляче… Дуже боляче. Тут… усередині.
Другий військовий, той, що привіз його, квапливо заговорив:
— Мене звати Марк. Ми служимо разом. У нього живіт почав збільшуватися кілька місяців тому. Спочатку потроху, потім дедалі сильніше. Я просив його звернутися до лікаря, але він відмахувався. Сьогодні вранці йому стало гірше, а зараз він узагалі не може розігнутися. Там щось є, докторе. Я не знаю що, але це ненормально.
Ноші підкотили майже відразу. Марк і медсестри допомогли Алексу лягти. Той застогнав, вчепившись пальцями в край каталки.
Еміль обережно приклав долоню до його живота — і відчув рух.
Лікар завмер. Не болісний спазм, не тремтіння м’язів. Усередині щось штовхнулося. Слабо, але виразно. Він перемістив руку трохи нижче, натиснув м’якше — і за мить відчув ще один поштовх, сильніший за перший.
— Тут справді є рух, — тихо промовив він.
Марк зблід.
— Що означає рух?
Еміль не відповів одразу. Він багато років приймав пологи, знав, як відчувається дитина в утробі, знав, який вигляд має пізня вагітність. Але зараз увесь його досвід ніби зіткнувся з чимось неможливим.
— Це не вкладається в жодну логіку, — пробурмотів він, не зводячи очей із живота Алекса.
Чоловіки не вагітніють. Ця проста думка була настільки очевидною, що від неї ставало ще страшніше. Але ознаки — форма живота, розміри, поштовхи — вперто свідчили про протилежне.
— Веземо його до мене, — сказав Еміль уже твердіше. — Треба оглянути його негайно.
Каталку швидко покотили коридором. Алекс стогнав усю дорогу, дихання в нього збивалося, пальці то стискалися, то розтискалися на покривалі. Марк ішов поруч, не відстаючи ні на крок.
— Докторе, можна я залишуся?
