Дмитро й Марина одружилися ще на третьому курсі інституту. Їхнє сімейне життя почалося в тісній кімнатці студентського гуртожитку, де вся обстановка складалася з двох старих залізних ліжок, хиткого письмового столу й розсохлої шафи, дверцята якої вперто не хотіли зачинятися. Довгий час вони жили в цих майже похідних умовах, ділили кухню з усім поверхом і терпляче чекали своєї черги до спільного душу.
Та тоді всі побутові труднощі здавалися їм дрібницями. Вони щиро вірили, що абсолютно щасливі. Вони разом зубрили білети перед іспитами, ночами пили міцний чай, обмінювалися конспектами й мріяли про майбутнє, у якому неодмінно стануть самостійними, затребуваними фахівцями й почнуть зовсім інше життя.
І ось настав той самий довгоочікуваний день випуску. Вони отримали дипломи, урочисто притискаючи до себе документи, які здавалися справжньою перепусткою в доросле, серйозне життя. Майже одразу після закінчення інституту Дмитро й Марина поїхали за контрактом до іншого міста, вирішивши будувати кар’єру далеко від батьківського контролю й звичної студентської метушні.
Перед молодими фахівцями ніби розчинилися всі двері. Чуже місто зустріло їх галасливими проспектами, високими будівлями й відчуттям величезних можливостей. Їм здавалося, що життя тільки починається, а попереду на них чекає спокійне щастя, достаток, власний затишний дім, подорожі й, звісно, велика дружна родина.
Та біда прийшла звідти, звідки її ніхто не чекав, і в одну мить перекреслила всі їхні плани. Вони вже три роки були чоловіком і дружиною, облаштовувалися, звикали до нового місця, налагоджували побут, але дітей у них усе не було. Квартира здавалася надто тихою, порожньою, якоюсь недомовленою без дитячого сміху…
