Ілля не вважав себе полохливою людиною, але сама думка про нічну роботу на цвинтарі все одно викликала в нього неприємний холодок під лопатками. Він довго відганяв від себе цю пропозицію, сподівався знайти щось інше, але грошей катастрофічно бракувало. Зрештою нужда виявилася сильнішою за страх.
— Не боюся я. Нічого не боюся, — повторював Ілля майже пошепки, збираючись на перше чергування. — Ну що там може статися? Це ж покійники. Вони вже все своє зробили на землі — і добре, і погане. Тепер їм до живих діла немає.
На цвинтарі стояла камера зовнішнього спостереження, зображення виводилося просто в маленьку сторожку. Щоб не дати уяві розгулятися, Ілля ввімкнув старенький телевізор.
По ньому якраз показували комедію. За інших обставин він, може, навіть і посміявся б, але зараз йому було досить просто чути чужі голоси. Вони створювали ілюзію, ніби він не сам посеред нічної тиші.
До півночі все було спокійно. Ні шереху, ні підозрілого руху. Але щойно стрілки годинника перевалили за дванадцяту, Ілля раптом помітив на екрані камери темний людський силует біля однієї з могил.
У нього миттю похололи пальці. Він точно знав: у такий час на цвинтарі нікого бути не повинно. Отже…
«Покійник…» — беззвучно вимовив він самими губами…
