Біля дальнього загону на сільському ярмарку майже ніхто не затримувався. Люди проходили повз швидко, ніби це місце саме відштовхувало їх якоюсь невидимою тяжкістю. Біля кліток із курми галасливо торгувалися, біля загонів із поросятами сміялися, перегукувалися через голови, хтось перевіряв зуби в молодої кози, хтось сперечався про ціну мішка корму. А тут, на самому краю торгового ряду, повітря ніби ставало густішим і тихішим.
Остап Семенович Черненко зупинився біля огорожі не одразу. Спершу він лише сповільнив крок, кинув короткий погляд і хотів іти далі, як робили всі інші. Він приїхав на ринок не по коня. Грошей у нього було мало, і кожна купюра в кишені вже мала своє призначення: насіння, дрібний ремонт, корм — те, без чого господарство не пережило б чергового сезону. Він добре знав ціну грошам, бо останні роки рахував їх не пачками, а майже по одній монеті, наперед прикидаючи, від чого можна відмовитися, а від чого вже ні.
Але потім біла кобила ледь ворухнулася за огорожею, і Остап зупинився остаточно.
Вона стояла, низько опустивши голову, ніби не чекала від цього дня нічого. Шерсть на ній збилася в брудні клапті, місцями посіріла, місцями потемніла від засохлого пилу. На крупі виднілися плями, яких уже не брало просте чищення. Під тонкою шкірою різко виступали ребра, спина здавалася гострою, ніби в тварини за довгі тижні забрали всі сили, залишивши тільки дихання й терпіння. Передня нога була розпухлою, неприродно важкою; кобила майже не ставила її на землю, а коли переносила вагу, все її тіло ледь помітно здригалося.
І все ж не нога змусила Остапа підійти ближче.
Його зупинили очі.
У них не було дикого страху, який він бачив у тварин, загнаних у кут. Не було й злості. Там жила якась утомлена, глибока порожнеча, від якої ставало холодно всередині. Кобила дивилася не на людей, не на галасливий ярмарок, не на годівницю біля огорожі. Вона ніби дивилася кудись крізь усе це — туди, де вже нічого не боліло, бо нічого було чекати.
Остап відчув, як неприємно стиснулося серце. Такий погляд він пам’ятав надто добре. Кілька років тому його дружина так само лежала біля вікна в їхньому домі — тиха, майже прозора від хвороби. Вона вже не скаржилася, не просила ліків, не сперечалася з ним, коли він намагався підбадьорити її порожніми словами. Просто дивилася спокійно й утомлено, ніби заздалегідь пробачила світові все, що він у неї відібрав. Тоді Остап теж не міг нічого виправити, лише сидів поруч і тримав її за руку. Відтоді він боявся саме цього погляду — не болю, а покори.
— Чого це ти тут застиг, хазяїне? — ліниво гукнув його перекупник.
Чоловік стояв збоку від загону, притулившись плечем до стовпа. Худий, із гострим підборіддям, він примружувався так, ніби звик насамперед вираховувати вигоду, а вже потім дивитися на живу істоту. Голос у нього був насмішкуватий, сухий.
— Не на ту дивишся. Ця вже своє відбігала. Ногу бачив? Та її й на забій не кожен візьме, надто вже клопітно. З нею більше мороки, ніж користі.
Він сказав це байдуже, ніби обговорював зламаний віз чи дірявий мішок, який хіба що викинути. Потім сплюнув у пил і з лінивим інтересом подивився на Остапа: мовляв, невже знайшовся дивак?…
