Лариса йшла путівцем швидко, майже квапливо, ніби за її спиною залишалося не живе обличчя, не людина, з якою вона прожила роки, а щось важке, від чого треба якнайшвидше віддалитися. У ранковому тумані її темне пальто здавалося темною плямою, що то виникала між білими стовбурами, то знову розпливалася в сирому молочному повітрі. Вона жодного разу не озирнулася. Навіть коли колесо інвалідного візка тихо скрипнуло на нерівній землі, навіть коли десь осторонь хруснула суха гілка, Лариса й далі йшла, опустивши голову й міцніше притискаючи до себе сумку.
Артем Коваленко сидів на узліссі нерухомо. Руки лежали на холодних металевих ободах, але він не намагався зрушити з місця. Праворуч від візка стояла потерта коричнева валіза — та сама, з якою Лариса ще вчора поралася в домі, відкривала, закривала, переставляла з кутка в куток і казала, що розбирає старі речі. Тепер валіза опинилася поруч із ним, як німий знак того, що в їхньому житті вже все вирішено без довгих розмов.
Вона не влаштувала сварки. Не сказала грубих слів. Не грюкала дверима, не звинувачувала його, не дорікала безсонними ночами, ліками, втомою, своїм життям, яке наче застрягло в одному тісному домі разом із його болем. Уранці вона лише попросила виїхати до лісу — мовляв, повітря свіже, туман гарний, йому корисно побути не в кімнаті, а серед дерев. Голос у неї був тихий, майже рівний, але в цій рівності Артем тепер, заднім числом, чув тріщину.
Він зрозумів не одразу. Спершу думав, що вона просто йде до дороги, де мав чекати водій. Думав, що повернеться за кілька хвилин, поправить йому плед на колінах, скаже щось буденне, може, навіть роздратоване. Але потім удалині грюкнули дверцята машини. Звук був глухий і короткий, однак порожньою путівцевою дорогою він розійшовся так виразно, ніби хтось поставив крапку в кінці довгої, змученої фрази.
Артем не покликав її. Слова стояли в горлі важким клубком, і він розумів, що жодне «зачекай» уже нічого не змінить. Людина, яка зважилася піти отак, уже пішла раніше — у думках, у серці, у безсонних ночах, у мовчанні за кухонним столом, коли обоє чули, як холоне чай, але не знаходили сил підвести очі одне на одного. Тепер Лариса лише довела до кінця те, що давно відбувалося між ними непомітно.
Йому було сорок чотири роки. Вік, у якому, як він колись думав, людина ще сповнена роботи, планів, доріг, звичайних турбот і звичайних надій. До аварії Артем був інженером-будівельником. Він умів дивитися на порожню ділянку землі й бачити майбутні стіни, сходи, перекриття, вікна, крізь які колись поллється світло. Він звик, що будь-яка неточність має ціну, що лінія на кресленні мусить бути вивірена, що конструкція тримається не на гарних словах, а на точному розрахунку. І, мабуть, тому після того, що сталося, йому особливо важко було прийняти власну безпорадність: у його новому житті не було креслення, за яким можна було б усе перерахувати й виправити.
Три роки тому на будівництві обірвався трос. Він пам’ятав не сам удар, а коротку мить перед ним: різкий крик, чужі обличчя, задерті вгору голови, металевий вереск, від якого всередині все стиснулося. Потім — білі стелі, запах лікарняних коридорів, голоси лікарів, які намагалися говорити спокійно. Два пошкоджені хребці. Довге лікування. Нерухомі ноги, до яких він спочатку звертався майже подумки, як до чогось окремого від себе, вмовляючи їх прокинутися. Але вони мовчали…
