Я завжди зараховував себе до людей спокійних і непомітних. Я не звик домагатися свого криком, влаштовувати сцени в магазинах чи засипати скаргами місцеві установи. Мабуть, саме тому мене сприйняли за безвольного простака, якого досить залякати. Вони помилилися: у терпіння є межа, і за нею людина здатна здивувати оточення.
Заміський будинок дістався мені від діда. Невелика споруда стояла на десяти сотках неподалік від селища. На подвір’ї росли старі вишні, за будинком темніла давно не фарбована лазня, а біля паркану іржавів залізний сарай. Саме там мені найлегше дихалося після міського шуму.
Навесні минулого року я приїхав туди надовго. Після розлучення й звільнення мені хотілося тиші, щоб оговтатися. Перші дні я майже нічого не робив: сидів на терасі з чашкою чаю, розпалював дідового пузатого самовара й слухав вітер у мокрій після дощу траві. Здавалося, кращого місця для перепочинку годі й шукати.
Спокій закінчився з появою нової голови садового товариства, Галини Михайлівни. Їй було близько шістдесяти. Вона незмінно ходила у спортивному костюмі, носила на поясі важку в’язку ключів і розмовляла так, ніби кожне її слово вже саме по собі було розпорядженням. Такі люди ще зі шкільних років прагнуть керувати всіма шикуваннями й перекличками.
У понеділок вранці я розбирав цеглу біля старого мангала, коли вона без запрошення зайшла на подвір’я.
— Ви тут на якій підставі? — запитала жінка замість привітання.
Я випростався й обтрусив із долонь крихти розчину.
— На тій підставі, що це моя дача. Я отримав її від діда, спадщину оформлено, документи в мене.
Галина Михайлівна оглянула будинок і сухо мовила:
— Оформлення ще перевіримо.
Після цього вона розвернулася й пішла, не пояснивши причини візиту. Уже наступного ранку на воротах висів чужий замок. На сараї з’явився свіжий напис: «Територія перебуває в розпорядженні правління. Вхід заборонено». До хвіртки прикріпили повідомлення: ділянка нібито зайнята самовільно й має бути звільнена.
Я телефонував у правління, стукав у двері кабінету, надсилав звернення, але відповіді не отримав. Сама голова теж не виходила на зв’язок. Сусіди при зустрічі відводили очі, ніби боялися, що за співчуття до мене наступними оголосять їхні ділянки. Того дня потрапити на власну територію я не зміг. Довелося відступити й повернутися до міста…
