Удома я зняв із полиці грубезну теку, яку дід збирав багато років. У ній лежали заповіт, кадастрові довідки, витяги з реєстру прав власності та квитанції про сплату внесків, починаючи з дев’яностих років. Жодного пропуску, жодного сумнівного паперу. Юридично ділянка беззаперечно належала мені, але самі по собі документи не могли зупинити людей, які вже повірили у власну безкарність.
З текою під пахвою я знову вирушив до правління. Воно містилося в тісному кабінеті в місцевому громадському центрі. За столом сиділа Галина Михайлівна й перебирала папери, не вшанувавши мене навіть поглядом.
— Приймальний день у нас у четвер, — кинула вона.
— Я приніс офіційні документи. Земля оформлена на мене, і без моєї згоди ви не маєте права нею розпоряджатися. Подивіться.
Вона все ж узяла теку, побіжно переглянула кілька сторінок, а тоді підвела очі.
— Володіння понад два роки стояло занедбаним. Правління має право визнати його безхазяйним. А ви для товариства — стороння людина.
— Це неправда. Я був відсутній через роботу, але й далі сплачував податки та внески. Тут є підтвердження.
— От у суді їх і покажете, — відрізала голова. — Розмову закінчено.
На вулиці мене нудило від її незворушної брехні. Вона явно відчувала підтримку або звикла тримати всіх у страху. Галина Михайлівна чекала, що після цього я махну рукою. Натомість я вирішив діяти без галасу, послідовно й суворо за правилами. Тепер я збирався відповідати так само спокійно — і значно точніше…
