Перекладачку звинувачують в обмані, а суддя сміється з її слів про знання десяти мов

— Я розмовляю десятьма мовами, — промовила молода жінка в наручниках. Суддя розреготався.

— Авжеж. Тоді й я поліглот, — кинув він на весь зал. Та коли Оксана заговорила, сміх урвався. У залі суду не лишилося жодного вільного місця; ті, кому не було де сісти, тулилися попід стінами. Такого напливу тут іще не бачили. Журналісти поки тримали камери вимкненими, вичікуючи миті, яка стане головною новиною дня. Безліч голосів зливалися в симфонію очікування — здавалося, від неї тремтіла навіть система кондиціювання старої будівлі.

— Устати! Суд іде! — пролунав голос пристава Віктора Гончара.

Публіка підвелася. У тиші, що запала, було чутно кроки Оксани Савчук, яка підходила до трибуни. На її зап’ястках лишалися наручники. Крізь бічні двері увійшов Степан Бондар із недбало складеною стосою паперів. Сиве волосся він зачісував назад; кремезний, він мав на обличчі нудьгу й зверхність, крізь які часом проступала зневага. Здавалося, роки винесення вироків висікли цей вираз.

— Сідайте, — розпорядився суддя.

Папери глухо стукнулися об стіл, і присутні здригнулися. Оксана стояла між двома приставами. Ліворуч від неї перебувала Ірина Кравченко, призначена їй захисниця. На жінці середніх років лежав тягар безлічі справ, на які відводилося надто мало коштів. Під очима темніли глибокі кола; від постійного недосипання й надміру кави в неї трохи тремтіли руки.

— Справа № 47Б24, — оголосив секретар. — Держава проти Оксани Савчук. Висунуто обвинувачення в електронному шахрайстві, видаванні себе за іншу особу та великому шахрайстві.

Залою знову прокотилася хвиля голосів. Оксана відчувала спиною сотні поглядів, що вп’ялися в неї: жодних доказів іще не пред’явили, а ці люди вже судили її. Вона надто добре знала це відчуття. З ним минуло все її життя.

Павло Лісовський підвівся, поправляючи краватку з театральною впевненістю актора, що виходить на прем’єру. Худе обличчя з різкими, точеними рисами доповнювала столична вимова — така відразу давала зрозуміти присутнім, хто ставить себе вище за інших.

— Ваша честь, перед нами одне з найвитонченіших шахрайств, із якими доводилося стикатися цьому суду, — голосно почав прокурор. — Пані Савчук місяцями пропонувала свої послуги як сертифікована перекладачка. Серед її замовників були міжнародні корпорації, освітні організації, навіть урядові відомства. — Він повільно пройшовся перед присяжними, витримуючи паузу. — За нібито виконані переклади вона отримувала тисячі доларів. Робота десятьма мовами, ваша честь. Десятьма! Тим часом ця дівчина ледве закінчила школу. Ні диплома, ні сертифіката, ні будь-якого іншого підтвердження заявлених знань у неї немає. — Лісовський повернувся до Оксани. Його усмішка зображала співчуття, та з неї сочилася поблажливість. — Можна зрозуміти людину, яку нужда штовхає на лихий вчинок. Та обставини не роблять шахрайство чимось іншим.

Оксана стиснула кулаки в наручниках. Слова били молотом по її гідності. Найболючішою була не сама промова прокурора — він казав неправду, — а те, що ніхто, схоже, не хотів почути її відповідь.

Бондар тим часом перегортав папери. Наче перед ним лежала лише ще одна справа з нескінченної низки. Він позіхнув, не потрудившись прикрити рота, і, не відриваючи погляду від документів, монотонно запитав:

— Перш ніж перейти до дебатів, захист хоче щось заявити?

Ірина відкашлялася. Потертий блокнот здригався в її руках.

— Моя підзахисна не визнає себе винною, ваша честь. Обвинувачення постало через непорозуміння й те, що їй не вдалося порозумітися із замовниками. Пані Савчук готова підтвердити свої знання, а не лише заявляти про них.

— Підтвердити? — Бондар нарешті відірвався від паперів. Підведені брови виражали глузливу цікавість. — Яким способом? Заспіває нам по пісеньці кожною з десяти мов?

У кількох рядах нервово засміялися. Суддя усміхнувся, задоволений тим, як сприйняли його жарт.

— Ваша честь, з усією повагою… — почала Ірина, та він урвав її помахом руки.

— Пані Кравченко, матеріали я читав. Дівчині двадцять три роки, виросла вона в бідному районі на околиці міста. Перш ніж зайнятися цим сумнівним перекладацьким підприємством, прибирала офіси. — Тепер Бондар дивився просто на Оксану. — Про вищу освіту ані слова. Міжнародних сертифікатів немає. З чого я маю виснувати, що вона знає бодай три мови? Про десять годі й казати.