«Поклади чоловікові в валізу гілку сухої горобини й нічого не питай», — тихо сказала циганка. Рая лише всміхнулася, але перед самим відрядженням усе ж вирішила відкрити валізу чоловіка.
Рая не вірила ні в прикмети, ні в зурочення, ні в чорних котів. Коли сусідка Тамара Петрівна розповідала за чаєм, як їй ворожили по руці довге життя й багатого зятя, Рая тільки усміхалася й підливала окріп.
Вона взагалі була жінкою практичною, з тих, хто звик покладатися на себе і на здоровий глузд, а не на карти й кавову гущу. П’ятдесят три роки за плечима, тридцять років у шлюбі, двоє дорослих дітей, що роз’їхалися по своїх містах, і тихе розмірене життя, у якому все давно стояло на своїх місцях.
Чи їй так лише здавалося? Того четверга Рая поїхала на ринок. Не в супермаркет, а саме на старий, критий ринок із довгими рядами, де пахло кропом, медом і мокрими ящиками з-під яблук. Вона любила ходити туди вранці, поки людей небагато, поки можна спокійно вибрати сир у знайомої молочниці, помацати помідори, поторгуватися за петрушку.
Це був її маленький ритуал, майже медитація — неспішна, звична, заспокійлива. Вона вже набрала повну сумку й ішла до виходу повз квітковий ряд, коли хтось раптом міцно взяв її за лікоть.
Рая здригнулася й озирнулася. Перед нею стояла немолода, смаглява жінка з темними очима, у довгій квітчастій спідниці й накинутій на плечі в’язаній хустці. Циганка. Не з тих крикливих, що ходять вагонами й хапають за руки. Це була інша, тиха, з чіпким поглядом, від якого чомусь стало не по собі.
«Поклади чоловікові в валізу гілку сухої горобини», — сказала вона неголосно, майже пошепки, дивлячись Раї просто в очі. «І нічого не питай».
Рая машинально смикнула руку, відступила на крок. «Яку горобину? Ви що? Відпустіть, будь ласка».
Але циганка вже сама розтиснула пальці й відійшла, навіть не попросивши грошей. Просто розчинилася між рядами, ніби її й не було.
Рая постояла секунду, покрутила головою, поправила сумку на плечі й пішла далі. На виході з ринку вона навіть усміхнулася. «Горобину в валізу. Ну звісно. Якась маячня. Мало що скаже незнайома жінка, яка, може, й не при собі зовсім».
Рая сіла в маршрутку, доїхала додому, розклала продукти по полицях і забула. Точніше, спробувала забути. Але слова не відпускали. Вони засіли десь на дні свідомості, як дрібна скалка, якої не видно, але відчуваєш при кожному русі.
«Поклади чоловікові в валізу гілку сухої горобини». Чому горобину? Чому в валізу? В яку валізу — Ігор нікуди не збирався? Чи збирався?
Рая струснула головою й узялася готувати обід. Нарізала цибулю, поставила каструлю з водою, почистила картоплю. Звичні рухи, звичні звуки — ніж по дошці, шум води, клацання газової плити. Все як завжди. Але руки трохи тремтіли, і вона сама не могла зрозуміти чому.
Ігор прийшов із роботи о пів на шосту. Зазвичай він заходив, знімав черевики, вішав куртку й ішов мити руки, дорогою питаючи, що на вечерю. Це була їхня щоденна маленька церемонія, звична до автоматизму. Але цього разу щось одразу було не так.
Він увійшов поспіхом, кинув куртку не на вішалку, а на стілець, і пройшов повз кухню, не зазирнувши. Рая почула, як він вовтузиться в кімнаті, відчиняє шафу, щось перекладає.
«Ігорю, вечеряти будеш?» — гукнула вона з кухні.
«Потім», — відповів він коротко.
Рая витерла руки рушником і вийшла в коридор. Двері до спальні були прочинені. Вона зазирнула й побачила: Ігор стояв біля ліжка, а на покривалі лежала розкрита валіза. Та сама, сіра, на коліщатках, із якою він зазвичай їздив у відрядження. Але відряджень у нього не було вже пів року, він сам казав, що начальство перестало ганяти по філіях.
«Ти куди збираєшся?» — спитала Рая, намагаючись, щоб голос звучав звично.
Ігор обернувся. На обличчі майнуло не переляк, а легке збентеження, як у людини, яку застали за чимось, до чого вона ще не встигла підготувати пояснення.
«Відрядження», — сказав він, складаючи сорочку. «Термінове. Завтра вранці потяг. Подзвонили з головного офісу, треба їхати на три дні».
«Термінове?»
