— перепитала Рая. «А ти не казав».
«Я й сам тільки сьогодні дізнався. Якісь проблеми з документацією, треба на місці розбиратися. Дурниця, загалом. За три дні повернуся».
Він говорив це, не дивлячись на неї, продовжуючи акуратно складати речі. Дві сорочки, штани, бритвений набір, зарядка для телефона. Рая стояла у дверях і дивилася. Щось було не так. Не в словах — слова були звичайні. Щось було не так у його рухах.
Ігор завжди збирався недбало, абияк запихаючи речі, а вона потім перекладала. А тут він складав сорочки по одній, розправляючи кожну складку, ніби збирався не в робочу поїздку, а на якесь важливе побачення.
«Може, допомогти тобі зібратися?» — запропонувала вона.
«Не треба, я сам», — відповів він трохи різкіше, ніж слід було.
Рая знизала плечима й повернулася на кухню. Розлила суп по тарілках, нарізала хліб, поставила на стіл. Ігор прийшов хвилин за десять, сів, але їв неуважно, ложка зависала на півдорозі, погляд тікав кудись убік вікна. Кілька разів він діставав телефон, дивився на екран, клав назад.
Коли пролунав сигнал повідомлення, він схопив телефон так швидко, ніби чекав цього звуку весь вечір, прочитав щось і відразу сховав апарат у кишеню.
«Хто пише?» — спитала Рая.
«З роботи», — кинув Ігор, не піднімаючи очей. «Щодо завтрашнього».
Раніше Рая не звернула б на це уваги. Мало що, пишуть із роботи — нормальна річ. Але сьогодні кожна дрібниця чіплялася за ту скалку, яку залишила циганка. Поклади чоловікові в валізу гілку сухої горобини. Горобину. В валізу.
А в них на балконі, у старій глиняній вазі, з минулої осені стояла суха гілка горобини. Рая принесла її з прогулянки, бо гарно, і забула викинути. Ягоди давно зморщилися й потемніли, листя обсипалося, але гілка все стояла, нікому не заважаючи.
Після вечері Ігор знову пішов до кімнати, потім довго говорив телефоном у ванній. Рая чула приглушений голос крізь двері, але слів розібрати не могла. Потім він вийшов і сказав, що лягає спати раніше, бо потяг рано.
Рая кивнула й залишилася на кухні мити посуд. Вона мила тарілки повільно, ретельно, до скрипу. Вода текла по руках, піна збиралася в мийці, а в голові крутилося одне й те саме. Щось не так. Щось виразно не так.
Вона знала Ігоря тридцять років. Знала, як він бреше, відводить очі й починає говорити трохи швидше, ніж звичайно. Знала, як він нервує, смикає ремінець годинника. Сьогодні він робив і те, й інше.
Близько одинадцятої вечора Рая зазирнула до спальні. Ігор лежав на боці, обличчям до стіни, і, здається, вже спав. Валіза стояла біля ліжка, закрита, але не на блискавку. Рая постояла у дверях, прислухаючись до його дихання. Рівне, глибоке. Спить.
Вона тихо пройшла на балкон. Глиняна ваза стояла в кутку, за старим складаним стільцем. Рая дістала суху гілку горобини, покрутила в руках. Дрібні висохлі ягоди, тонкі ламкі прутики. Дурниця. Забобони. Бабські казки. Але вона все ж повернулася до спальні.
Підійшла до валізи, повільно розстебнула блискавку, намагаючись не шуміти. Ігор не ворухнувся. Рая відкинула верхній клапан і хотіла просто сунути гілку між сорочками, посміятися із себе й забути. Але рука натрапила на щось щільне — великий конверт із крафтового паперу, схований під одягом.
Серце вдарило частіше. Рая озирнулася на Ігоря — він спав. Вона обережно витягла конверт і відійшла з ним у коридор, прикривши двері. На кухні, під світлом лампи над плитою, вона відкрила конверт…
