
Костянтин Павлович Яблонський міг дозволити собі найкращих лікарів, але жоден із них не обіцяв, що лікування допоможе. Кілька місяців тому йому поставили діагноз: хвороба серця, яка й далі прогресувала. Ускладнень більшало, кожен наступний тиждень ставав небезпечнішим. Кілька тяжких нападів уже лишилися позаду; після кожного він довго оговтувався.
Костянтин помирав.

Він належав до найбагатших людей країни. Будівельні підприємства, готелі, торговельні центри, десятки дорогих квартир — усе це було його власністю. Банкіри, політики й керівники великих компаній знали Яблонського, а журналісти роками намагалися з’ясувати, у чому полягав секрет його успіху. На околиці столиці, серед вікових дерев і доглянутих садів, за високим залізним парканом стояв його особняк.
Тепер Костянтина лякала навіть не сама смерть. Страшніше було піти, так і не розібравшись, кому він міг вірити. Дружину він утратив сім років тому. Єдиний син, Вадим, давно оселився за кордоном і приїздив лише тоді, коли поставали питання спадщини чи родинного бізнесу. Останнім часом його турбота про батькове здоров’я стала особливо наполегливою: він розпитував про медичні висновки, а заразом — про те, хто перебере керування компанією після смерті Костянтина. Батько помічав цей інтерес, але найгіршого припущення до себе не допускав.
Того дощового вечора в нього на колінах лежав старий альбом. Костянтин сидів біля вікна вітальні; поруч, на столику, стояли ліки. Дощ робив сад схожим на темне дзеркало, але господар довго дивився на усмішку дружини на фотографії. Від альбому його відвернув стукіт.
Літній управитель Степан Юрійович повідомив: — Біля воріт жінка. Промокла до нитки, зовсім виснажена. Просить трохи гарячої води.
Костянтин утомлено закрив альбом. Раніше охорона одразу випроваджувала прохачів: наближатися до будинку незнайомцям він не дозволяв. Цього разу розпорядження було іншим.
— Приведіть її сюди.
За кілька хвилин жінка вже стояла у вітальні. Їй було близько тридцяти п’яти років. Старе пальто, мокре взуття, волосся, що прилипло до обличчя; її трусило, вона була втомлена, проте трималася рівно. Звали її Оксана. Для всього міста ця бездомна була ніким. Костянтин побачив у її очах справжній біль — уперше за багато років йому трапився такий погляд. Саме цей біль, а не жалість до промоклої прохачки, став для нього причиною дати їй прихисток.
— Дякую, що дозволили зігрітися, — тихо сказала вона. — Дощ скінчиться, і я піду.

















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.