Життя без прикрас
«Біда ніколи не приходить сама» — раніше Іра чула в цих словах лише гарне прислів’я. Потім виявилося, що за ними стоїть попередження: трапилася одна біда — готуйся, за нею може прийти інша, ще тяжча. А почалося все тоді, коли Ірина найменше чекала нещасть: вона нещодавно дізналася, що вагітна.
У свій вихідний вона блукала відділами дитячого магазину. Купувати щось було рано: лише шість тижнів, ще невідомо, хлопчика вона чекає чи дівчинку. Але розглядати крихітні штанці, футболочки, яскраві іграшки й ошатні сукеночки ніхто не забороняв. Іра усміхалася, уявляючи радість Павла. Через два дні він повернеться з відрядження, і вона нарешті скаже йому про дитину. Навіть свекруха поки нічого не знала — таку новину першим має почути коханий.
Телефонний дзвінок перервав її приємні думки. Телефонувала Оксана Леонідівна, завідувачка ательє. Знайомий голос літньої жінки звучав незвично голосно, слова були грубими й неприємними.
— Усе, більше терпіти не збираюся! Ти, видно, вирішила, що твоя майстерність дає тобі право на що завгодно. Так от, не дає. Тебе звільнено. Сьогодні прийдеш, напишеш заяву за власним бажанням і забереш розрахунок. Не з’явишся — завтра звільню за статтею.
Звільнення ніяк не вкладалося Ірі в голові. Оксана Леонідівна завжди цінувала її роботу: половину прибутку ательє приносили дорогі замовлення її клієнток. Крім Іри, тут працювали ще дев’ять закрійників, але таких черг із заможних жінок не було ні в кого. Книга відгуків теж більше нагадувала збірку хвалебних од її таланту й майстерності.
І річ була не лише в замовленнях. Ірі здавалося, що вони із завідувачкою чудово ладнають і по-людськи. Оксана Леонідівна навіть журилася, що Ірина вже заміжня: для свого сина-холостяка вона завжди мріяла саме про таку дружину. Як поєднати все це зі щойно почутим наказом, дівчина не розуміла.
Дитячі речі більше не тішили. Іра вирішила їхати в ательє й писати заяву: піти за власним бажанням усе-таки краще, ніж бути звільненою за статтею. Дорогою, крокуючи тротуаром, вона перебирала все, що могло викликати такий гнів. Ні серйозної провини, ні зіпсованої роботи пригадати не могла. Із замовниками не сварилася, дисципліни дотримувалася, браку не допускала.
За порогом улюбленого ательє її зустріли ворожі погляди. Іра привіталася, але ніхто не відповів. Не затримуючись серед колег, вона пройшла до кабінету завідувачки.
— Невдячна! — накинулася на неї Оксана Леонідівна. — Я ж тебе за дочку мала. Навчила всього, віддавала тобі найкращих клієнтів, платила більше, ніж іншим. І ось чим ти мені віддячила!
— Оксано Леонідівно, поясніть, що сталося? — розгублено запитала Іра. Завжди добра й спокійна завідувачка була зараз невпізнанною.
— Ще й питати сміє! — Та обурено сплеснула руками. — Сідай і пиши заяву. Дивитися на тебе не хочу.
Іра написала. Оксана Леонідівна поставила на заяві свою візу й одразу зателефонувала до бухгалтерії: зажадала терміново зробити розрахунок і переказати гроші Ірині на картку. За кілька хвилин бухгалтерка передзвонила й повідомила, що доручення виконано, переказ надіслано.
— Подивися, отримала гроші? — суворо запитала завідувачка.
Іра дістала телефон саме тієї миті, коли дзенькнуло сповіщення. Повідомлення підтверджувало надходження коштів.
— Так, розрахунок надійшов, — тихо відповіла вона. — Але я досі не розумію, за що ви мене звільняєте.
— Удома відкрий міський форум. Там, де пишуть відгуки про ательє й приватні швейні майстерні, — втомлено сказала Оксана Леонідівна й показала на двері.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.