У 1987 році шахтарі розкрили стіну на глибині 1200 метрів і побачили звичайне місто
Шахта «Північна-12» мала довгу, нічим особливо не примітну історію. Розробку почали наприкінці п’ятдесятих; родовище не зараховували ні до найбагатших, ні до найнебезпечніших. Одні ділянки з часом закривали, інші розширювали, між ними прокладали нові виробки. До середини вісімдесятих підземні шляхи переплелися так складно, що й прохідникам зі стажем доводилося зазирати в схеми.
У жовтні 1987-го вирішили повернутися до старого розвідувального горизонту. Архівні відомості обіцяли вугільну лінзу на глибині 1200 метрів, і керівництво розпорядилося перевірити цей пласт. Уночі 14 жовтня бригада Івана Петровича Соколова взялася до проходки штреку № 47.
Соколову виповнилося п’ятдесят, двадцять сім років із них він провів на підземних роботах. У його зміні були прохідники Микола Рябов і Віктор Савельєв, молодий шахтар Сергій Корнєєв, електрослюсар Аркадій Жуков і Павло Мельников, який керував буровою установкою. Три дні їхня робота нічим не відрізнялася від десятків попередніх змін: шпури, невеликі заряди, вибух, навантаження й вивезення уламків. Першим недобре відчув Мельников увечері 17 жовтня.
— Іване Петровичу, подивися, що з буром. Далі породи немає.
Бригадир підійшов, зажадав пояснень. Мельников розповів: спочатку йшов вапняк, за ним — дуже твердий прошарок завтовшки сантиметрів двадцять, а потім інструмент перестав натрапляти на опір. Ліхтар у вузькому отворі майже нічого не освітлював. Соколов спробував виміряти глибину металевим прутом; той увійшов усередину ледь не цілком.
Схоже було на порожнину. Такі знахідки траплялися й раніше: породу розтинали тріщини, траплялися невеликі пустоти. Але з’ясовувати їхні розміри наступним вибухом було не можна. Якщо простір за стіною виявиться великим, порода могла обвалитися на людей. Соколов зупинив проходку й викликав гірничого майстра Бориса Андрійовича Лебедєва.
Хвилин за сорок майстер уже оглядав вибій. За його розпорядженням зробили ще три отвори. Щоразу результат повторювався: бур проходив приблизно метр і провалювався. Наскільки далеко простягалася порожнина, сказати поки що ніхто не міг. Лебедєв заборонив чіпати стіну, і люди почали збиратися нагору.
Корнєєв затримався. Піднісши долоню до одного зі шпурів, він відчув слабкий рух повітря й покликав бригадира. Соколов пояснив протяг різницею тиску, однак Сергія дивувало інше. Повітря не нагадувало звичну шахтну задуху. Навіть поруч із нагрітою породою відчувалася його дивна свіжість.
Жуков нахилився до отвору й сказав, що пахне травою. Його підняли на сміх: звідки трава більш ніж за кілометр від поверхні? Електрослюсар запропонував перевірити. Соколов неохоче наблизився до стіни й справді вловив ледь помітний запах сирої землі, вологої зелені й осені після дощу. Лебедєв урвав розмови й вивів бригаду зі штреку.
Уранці 18 жовтня до знахідки спустилися головний геолог Олександр Сергійович Воронцов та інженер Микола Чернов. Вимірювання додали запитань. Порода довкола була нагріта до 31 градуса, а термометр у потоці з порожнини показав лише шістнадцять.
Воронцов припустив невідомий вентиляційний канал. Чернов розклав схеми: до найближчої виробки залишалося понад чотириста метрів. Старої шахти тут теж не значилося — ні на чинних планах, ні в архівах. Газовий аналіз не допоміг зрозуміти, що відбувається. Кисню виявилося близько двадцяти одного відсотка, метан, чадний газ і небезпечні домішки майже були відсутні. Виходило, що з порожнини на такій глибині надходить майже звичайне атмосферне повітря.
Геолог дозволив збільшити один шпур, суворо заборонивши вибухівку. Породу обережно вибирали пневматичним інструментом. До полудня отвір став завбільшки з кулак. Корнєєв першим припав до нього й одразу відсахнувся.
На запитання Соколова він спершу не відповідав. Потім видушив із себе одне слово:
— Світло.
Бригадир вирішив, що молодий шахтар дуркує. Нахилився сам — і кілька секунд не міг відірватися. За метровою товщею породи світліло. Там не було ні ліхтаря, ні видимої лампи; рівне біло-сіре освітлення нагадувало день під суцільною хмарністю. Відступивши, Соколов зажадав негайно покликати Воронцова.
Ще за двадцять хвилин отвір збільшили до розміру невеликої тарілки. Геолог, Чернов і Лебедєв зазирали по черзі. Ніхто не поспішав пояснювати іншим, що побачив. Приблизно за двадцять метрів від стіни ріс тополя, майже без листя. Під ним тягнувся асфальт, а через дорогу стояла сіра п’ятиповерхівка з освітленими вікнами.
Жінка в довгому коричневому пальті несла тротуаром господарську сумку. Воронцов так різко відсахнувся, що вдарився потилицею об кріплення. Чернов знову припав до отвору: жінка нікуди не зникла, йшла далі. Слідом за нею проїхав біло-синій автобус. Із прорізу долинув далекий звук двигуна.
На запитання Соколова геолог не відповів. Він знову дивився крізь стіну. Вітер перебира́в гілля тополі; між дахами лежало сіре небо. Усе скидалося на похмурий день у звичайному місті. Тільки спостерігали цей день люди, які перебували на позначці мінус 1200 метрів.
Воронцов спробував назвати побачене оптичним ефектом. Може, якась виробка виходила назовні, а тут виникало відображення? Чернов спитав, у чому саме воно відбивається. Геолог роздратовано визнав, що не знає. Замість подальших пояснень інженер проштовхнув назовні довгий металевий штир.
Повернувся він із мокрим кінцем. До металу прилип маленький жовтий листок, поруч трималися дві краплі води. Соколов зняв листок, обережно потер між пальцями. Тополиний. Холодний і вологий. Кілька секунд решта мовчки дивилися на нього: відображення не мало б залишати в руках такі речі…
