Лебедєв зажадав закрити отвір. Воронцов спитав чому.
— Двадцять років під землею, — відповів майстер. — І з’ясовувати, як тут виросли тополі, мені зовсім не хочеться.
Але відомості про знахідку вже передали на поверхню. За годину начальник шахти заборонив доступ до штреку № 47. Надвечір приїхали люди з обласного управління, а разом із ними — двоє столичних фахівців. Олексій Костянтинович Рогов назвався інженером спеціальної комісії гірничого відомства. Полковник Віктор Андрійович Бєлов представився, але пояснювати участь військових не став.
Рогов майже хвилину розглядав вулицю крізь отвір. Потім почав з’ясовувати, хто побачив її першим, хто ще підходив до стіни і чи не встиг хтось перебратися назовні. Першим був Корнєєв; решту перелічили. Ніхто не переходив. Чернов окремо розповів про штир. Жовтий листок на той час уже поклали в пакет і тепер передали комісії.
Бєлов оглянув знахідку й несподівано поцікавився сьогоднішнім числом. Соколов відповів: вісімнадцяте жовтня. Полковник уточнив, що питає про дату по той бік стіни. Бригадир не зрозумів, звідки їм це знати. Саме це, сказав Бєлов, і належало встановити.
О 21:30 вирішили зробити прохід, у який зможе протиснутися людина. Соколов заперечував: невідомо, що утримує стіна і чим обернеться її руйнування. Рогов відповів, що тиск уже виміряли, з обох боків він однаковий. Назвати природу знахідки він поки не міг. Людей одразу відправляти не збиралися — спершу хотіли все перевірити апаратурою.
До півночі ширина отвору сягнула приблизно шістдесяти сантиметрів. Тепер добре проглядалася сама стінка. З боку вибою йшла звичайна гірська порода, а останні двадцять-тридцять сантиметрів становив сірий шар, схожий на бетон. Чернов вимовив, що це хтось збудував. Соколов спитав, коли. Відповіді не знайшлося і на це запитання.
У проріз обережно вивели невелику телекамеру з кабелем. На екрані з’явилася вулиця. Зображення було нечітким, однак довколишнє вдавалося розгледіти. Об’єктив містився приблизно за метр над землею, біля бетонної стіни двору. Праворуч стояв п’ятиповерховий будинок, ліворуч був дитячий майданчик: гойдалки й металева ракета. За ними проходила дорога.
Дорогою проїжджали легкові машини звичних марок і старий автобус. Перехожі були вдягнені точнісінько так само, як люди на знайомих шахтарям вулицях. На будинку висів червоний плакат. Рогов попросив показати його крупніше, але напис розібрати не вдалося. Зате на синій табличці на розі будинку прочитали назву вулиці й номер будинку: 17.
Чернов запропонував пошукати місто за адресою. Довідники майже відразу показали марність цієї затії: вулиць із такою назвою були десятки. Тоді в кадр потрапив автобус шостого маршруту. На зупинці висіла назва «Шахтарська». Соколов похмуро всміхнувся з такого збігу. Рогов ніяк не відреагував і звелів підняти камеру вище.
За дахами виявилися висока заводська труба, водонапірна вежа й кілька дев’ятиповерхівок. Небо лишалося затягнутим хмарами, дерева мали осінній вигляд. Незвичайну печеру чи незрозумілий механізм ще можна було б визнати невідомим явищем природи або чиєюсь роботою. Тут же кожна нова подробиця була знайомою. Саме ця буденність робила картину нестерпною: за шахтною стіною спокійно жило звичайне місто.
О 01:12 біля об’єктива зупинився літній чоловік, на вигляд років шістдесяти. На ньому були сіре пальто й кашкет, у руці — авоська. Він нахилився, присів біля камери й торкнувся її пальцем. Потім подивився в темний отвір позаду. Вираз його обличчя змінився. Чоловік поспішно підвівся й пішов.
— Розгледів нас, — сказав Чернов.
За чотири хвилини з’явилися двоє поліцейських. Вони підійшли до стіни, один заговорив, але мікрофон передавав лише нерозбірливі звуки. Апаратуру за наказом Рогова підтягнули ближче. Тепер чувся повторюваний запит: хто перебуває всередині? Інженер узяв мікрофон і у відповідь попросив представитися.
Поліцейські перезирнулися. Один назвався старшим сержантом Ковальовим і зажадав пояснень. Бєлов дозволяюче кивнув Рогову, і той повідомив своє ім’я та посаду. Потім спитав, як називається населений пункт. Співрозмовники явно вирішили, що зіткнулися з божевільними. Утім, Ковальов відповів: Сосновськ, і назвав область — ту саму, де містилася «Північна-12».
Воронцов одразу потягнувся до карти. Сосновська на ній не було. Обласний довідник це підтвердив: селища зі схожими назвами існували, але такого міста в переліку не значилося. Соколову стало холодно, хоча у виробці, як і раніше, стояла спека.
Рогов переключився на дату. Поліцейський назвав вісімнадцяте жовтня, потім роздратовано спитав, чи не п’яні вони там. Інженер наполіг, щоб той вимовив і рік.
— Шістдесят четвертий, — усміхнувся Ковальов.
Рогов перепитав. Цього разу сержант виразно сказав: тисяча дев’ятсот шістдесят четвертий. Бєлов повільним рухом зняв кашкета. Соколов глянув на годинник. У їхньому світі вже почалося 19 жовтня 1987 року. За стіною календар відставав на двадцять три роки…
