Із подальшої розмови з’ясувалося, що в Сосновську живе близько сімдесяти тисяч людей. Місто виникло після війни біля великого вугільного родовища. Тут діяли шахти № 1 і № 3, а також машинобудівний завод. Соколов втрутився й спитав про найглибшу шахту. Ковальов назвав третю, але її глибини не знав: він служив у поліції, а не працював прохідником.
Другий поліцейський перемовився з напарником і наблизився до стіни. Чи не з третьої шахти прийшли люди в отворі? Соколов відповів, що вони з «Північної-12». Чоловік завмер, попросив повторити. Почувши назву знову, зблід. Ковальов швидко спитав, хто повідомив їм про таку шахту.
— Ніхто. Ми на ній працюємо, — пояснив бригадир.
Поліцейські відійшли. Один побіг до дороги; той, що залишився, більше не відповідав. Хвилин за п’ятнадцять під’їхав чорний позашляховик, із якого вийшли четверо. Серед них були військовий і чоловік у цивільному пальті. Оглянувши отвір, вони зажадали покликати старшого.
Чоловік у пальті представився Семеном Аркадійовичем Мироновим, співробітником обласного управління. Рогов назвав своє ім’я й посаду. Миронов попросив ще раз назвати дату, вислухав і надовго замовк. Нарешті промовив, що такого бути не може. Рогов відповів, що вони й самі це розуміють, але співрозмовник похитав головою: він говорив про інше.
У їхньому світі «Північна-12» теж існувала. До неї було дванадцять кілометрів. Тільки шахта не працювала: її закрили 1959 року після аварії. В офіційних документах значився прорив води. Коли спитали, що сталося насправді, Миронов відповів: зникли сто сорок три людини.
Слово «загинули» він відкинув. Жодного тіла не знайшли. Про те, що під шахтою щось є, в управлінні знали, однак обговорювати подробиці Миронов відмовився. Він сказав, що такі речі не передають по радіо. Рогов пояснив, що зв’язок дротовий. Це не зробило співрозмовника балакучішим.
Ще за двадцять хвилин двір з іншого боку оточили військові. Біля штреку виставили таке саме оточення. Дві групи дивилися одна на одну крізь неможливий прохід; кожна вважала свою країну та її історію єдино справжніми. За пропозицією Рогова почали з обміну друкованими свідченнями: назовні передали свіжу газету 1987 року, у відповідь отримали номер центральної газети за 18 жовтня 1964-го.
Папір виглядав справжнім, фарба — свіжою. Миронов довго вивчав надісланий номер. Рогов же, переглянувши кілька заголовків в отриманій газеті, покликав Бєлова. На першій шпальті був знайомий чоловік, але підпис до знімка не збігався з очікуваним. Далі траплялися інші прізвища, рішення й дати. Події початку шістдесятих тут розгорталися інакше.
Соколов недостатньо добре знав політичну історію, щоб одразу вловити всі розбіжності. Рогов перегорнув газету ще раз і пояснив: вісімнадцяте жовтня 1964 року в їхньому минулому мало інший вигляд. За стіною було не те, що було двадцять три роки тому.
— Отже, інше місце, — тихо промовив Бєлов, дивлячись у бік освітленої вулиці.
До ранку комісія вирішила перевірити, що станеться під час переходу людини. Соколов зголосився першим, але його кандидатуру відхилили через вік. Добровольцем став тридцятидворічний Віктор Савельєв. Для переходу приготували пояс зі страхувальним тросом, видали переносну рацію, на грудях закріпили камеру. Отвір збільшили приблизно до метра.
Віктор проліз назовні й опустив ноги на мокру землю. Над ним простягалося небо. З одного боку страховка тяглася вибоєм на глибині 1200 метрів, з іншого виходила з темної діри в бетонній підпірній стінці біля житлового будинку. Тут її товщина не сягала навіть метра. Камера й далі передавала зображення, але пов’язати побачене із шахтним вибоєм було неможливо.
Соколов перевірив зв’язок і спитав про самопочуття. Савельєв відповів, що йому холодно. Повітря було звичайним, вуличним. На запитання про небо підвів голову й спробував пожартувати: якщо воно несправжнє, то зроблене дуже добре. Люди, що стояли у дворі, поки не підходили. Першим відстань подолав Миронов і простягнув шахтареві руку.
Лебедєв згодом згадував це рукостискання як одну з найдивніших подробиць. Двоє чоловіків у звичних куртках віталися посеред двору. Вони говорили однією мовою, упізнавали звичні речі й водночас жили в різних версіях однієї країни. Ні за обличчям, ні за одягом неможливо було визначити, хто з них щойно перетнув межу між світами.
Спочатку Савельєву дозволили дійти лише до найближчого перехрестя. Він рухався з увімкненою камерою й перелічував по рації все, що бачив: продуктовий магазин, аптеку, перукарню, пам’ятник шахтарям, зупинку. Через оточення перехожі затримувалися й дивилися на нього. На центральній площі висів великий портрет невідомого йому державного діяча.
Віктор спитав, хто зображений. Миронов назвав прізвище, і в штреку Рогов різко підвів голову. Він ніколи його не чув. Бєлов уточнив, чи справді такого чоловіка в них немає. Інженер підтвердив: не лише на такій посаді — узагалі ніхто з таким прізвищем йому не відомий.
Біля Будинку культури Савельєв зупинився біля дошки з міською картою й попросив зробити її знімок. У його світі на місці Сосновська були ліс і кілька невеликих селищ. Тут же було нанесене ціле місто. На північній околиці значилася «Північна-12».
Прохання відвезти його туди спершу викликало відмову. Миронов повторював, що об’єкт закритий. Савельєв наполягав: йому необхідно побачити шахту на власні очі. Після короткої наради з військовими дозвіл дали, обмеживши поїздку зовнішньою огорожею. До неї їхали близько двадцяти хвилин. Що ближче ставала шахта, то рідше Віктор виходив на зв’язок.
Нарешті Соколов почув своє ім’я в рації.
— Іване Петровичу, вона наша. Така сама.
Бригадир почав розпитувати. Копер, за словами Савельєва, виглядав інакше — старішим, зате адміністративна будівля, під’їзд і розташування корпусів збігалися. Соколов заплющив очі. Він прийшов на цю шахту 1961-го. У його житті ніякого закриття двома роками раніше не було.
Він попросив Віктора подивитися ліворуч від головного корпусу: там мала бути стара котельня. Вона стояла на місці. Бетонний резервуар за нею — теж. Почавши питати про правий бік, Соколов раптом замовк. Савельєв перепитав, але бригадир не продовжив.
На іржавих воротах висіло попередження: небезпечна зона, прохід заборонено. Миронов повідомив, що після аварії об’єкт законсервували. Віктор попросив розповісти, що сталося насправді. Співрозмовник довго мовчав, потім сказав: 1959 року прохідники досягли глибини 1200 метрів і пробили невідому стіну.
У вибої, де слухали розмову, стало чути вентиляцію. Соколов повільно подивився на Рогова.
— Виходить, повторили за ними.
Миронов тим часом розповідав: за стіною виявилося чуже місто. Спочатку в нього відправили одну групу, потім наступну. Через три дні зв’язок обірвався. Потім із проходу почали виходити люди, які називали себе шахтарями «Північної-12». Виглядали вони цілком звичайно, однак їх довелося ізолювати.
Причина виявилася швидко: деякі з тих, чиї імена називали прибулі, на той момент лишалися на поверхні. Перехід вони не перетинали. У розпорядженні комісії опинилося по двоє однакових людей…
