— Мамо, обирай усе, що сподобається, — із широкою, майже театральною усмішкою промовив Артем, розчинивши перед Валентиною Петрівною двері бутіка. — Оксана потім сама все закриє. Ми ж свої люди.
Свекруха увійшла так, ніби переступала не поріг чужого магазину, а межу давно обіцяного їй володіння. Вона ковзнула поглядом по стійках, манекенах, м’якому світлу вітрин, по акуратно розвішаних сукнях і пальтах, і в її очах одразу зблиснуло жадібне, погано приховане задоволення. За пів години біля каси вже стояли три об’ємні пакети з найдорожчими речами, які вона встигла вибрати без найменшого збентеження.
Але коли дійшло до оплати, упевненість на обличчях матері й сина зблякла так різко, наче хтось раптом погасив світло в залі.
Для Оксани ранок завжди починався не з кави. Він починався з тканини. З ніжного запаху нового шовку, теплого кашеміру, відпареної бавовни й легкого парфуму, яким вона ледь помітно наповнювала повітря у своєму невеликому бутіку «Люм’єр». Магазин був у центрі великого південного міста, на жвавій вулиці, де зранку вже поспішали люди, але за скляними дверима ще панувала тиша.
Оксана приходила раніше за всіх. Не тому, що цього вимагала робота, а тому, що ця година до відкриття була для неї чимось особистим. Вона обходила зал, торкаючись пальцями плічок, вирівнювала рукави, поправляла складки на сукнях, перевіряла, чи не збилося підсвічування у вітрині. У такі хвилини бутік здавався їй не просто бізнесом, а живою істотою, яка дихає разом із нею.
Їй було тридцять чотири. П’ять років тому вона починала майже з порожніми руками, маючи лише невеликий стартовий капітал після продажу старої родинної квартири й уперту віру в те, що зможе збудувати власну справу. Тепер «Люм’єр» знали постійні клієнтки, сюди приходили по речі, які не хотілося знімати, по атмосферу, по пораду, по відчуття, що краса може бути не випадковою примхою, а частиною життя.
О дев’ятій Оксана вже сиділа за стійкою й звіряла накладні. На екрані ноутбука була відкрита таблиця поставок, поруч холонув стакан води. Дверний дзвіночок тихо дзенькнув.
— Оксано Юріївно, доброго ранку! — до зали зазирнула Дарина, її єдина продавчиня й права рука. В одній руці вона тримала сумку, в другій — картонний стаканчик. — Я вам лате взяла. Без цукру, як ви любите.
— Даринко, ти сьогодні моє спасіння, — Оксана усміхнулася й із вдячністю прийняла каву. — Як вихідні?
— Добре. З чоловіком їздили за місто, смажили м’ясо, дихали повітрям і вдавали, що вміємо відпочивати. А ви? Артем хоч кудись вас вивів?
Оксана зробила ковток, трохи затримавши стакан біля губ. Так було легше приховати тінь, що мимоволі лягла на обличчя.
— У нього зараз новий проєкт, — сказала вона рівно. — Дуже перспективний.
Дарина промовчала, хоча погляд її став м’якшим і обережнішим. У маленькому колективі з двох людей важко було щось приховати. Усі перспективні проєкти Артема Кравчука за останні два роки існували переважно в розмовах, нотатках у телефоні й нескінченних обговореннях на дивані. Коли його фірма з ремонту приміщень закрилася, він спершу говорив про паузу, потім про пошук нової ніші, потім про старт чогось великого. Він вивчав біржі, мережеві схеми, якісь курси, складав презентації для ідей, які щоразу мали перевернути його життя.
Але гроші в дім приносила Оксана. Вона платила за квартиру, продукти, рахунки, одяг, страховки, за його поїздки на зустрічі й навіть за ті дрібниці, які Артем називав «робочими витратами». Іноді їй ставало соромно від власної втоми. Адже вона все ще любила його — або, принаймні, дуже старалася любити того чоловіка, за якого колись виходила заміж. Веселого, напористого, сповненого вогню. Вона переконувала себе, що це тимчасово, що криза мине, що Артем знову підніметься.
І саме ця віра змушувала її працювати ще більше, ніби від її сил залежала не лише доля магазину, а й можливість чоловіка одного дня повернутися до самого себе…
